Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Невже ти думаєш, що я так просто тобі здамся, - хочу сказати жорстко, та виходить невпевнений шепіт.

А самій подобається його близькість. Тіло позитивно на нього реагує, а в думках літають образи поцілунків. Я бажаю його губ, хоч ніколи в цьому не зізнаюсь.

-         Тримай оборону міцніше, - вимовляє біля мого вуха. – Я досить впертий і настирливий.

Він находить мій рот і цілує настирливо і без дозволу. І всі мої протести миттєво розсипаються. Я задихаюсь, насолоджуюсь моментом. Нехай хоч раз спробувати його губи. Дозволити собі слабкість.

Давид стогне, посилює напір, притискає мене до стіни. Я відчуваю його бажання. Моя б воля здалась би йому. Та розумію, що це не правильно, що потім пожалкую.

-         Давиде, не можна, - ледь шепочу, відірвавшись від нього на секунду.

Він відсторонюється не відразу, важко дихає, очі закриті.

-         Але ж ти не проти, - відчайдушно вимовляє.

-         У тебе дівчина, - закликаю до розумного, а сама молю собі не втратити того розуму.

Давид неохоче відходить, і стає відразу якось холодно. Відчуваю себе одинокою.

-         Так, - нарешті згоджується, наче з вироком. – А ти з Дмитром. Він все ж таки мій друг.

Знадобилось декілька секунд, щоб до мене дійшов смисл його слів.

-         Я не зустрічаюсь з Дмитром, - здивовано говорю йому. – Звідки ти це взяв?

Давид дивиться на мене розгубленим поглядом, а потім його обличчя суворішає, в очах з’являється рішучість.