Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Степан хижо посміхається. Він відчуває перевагу, їх більше.

-         Ти в нашому районі, - по-королівський розправляє плечі Степан. – Дарма ти ходиш тут сам.

Мені все дуже не подобається. Тягну Давида за руку, його м’язи натягнуті, мов струна. Він готовий до сутички.

-         Ходімо, залиш їх, - шепочу йому на вухо, та пізно.

Краєм ока помічаю в руці Степана щось блискуче. Він кидається на Давида. Той відштовхує мене від себе і приймає удар.

Лунає несамовитий крик. Мій крик. Кричу щосили, намагаючись привернути увагу сторонніх або налякати нападаючих. Дружки Степана, котрі збирались допомогти колезі, раптом перелякано оглядаються і тікають в темряву. Мить і нападник лежить на асфальті з розбитим носом. Його розгублений погляд направлений на Давида. А той робить крок у перед, нависає над збентеженим Степаном.

-         Геть з відси, і щоб я більше не бачив тебе біля моєї дівчини, - грізно скрегоче Давида, чітко виговорюючи кожне слово. Махає  рукою, в якій блистить ніж. – А цю твою цяцьку я краще заберу. Ще поранишся.

На останніх словах він переможно посміхається, відходить від лежачого і впритул підходить до мене.

-         Ходімо, - шепче і я, нажахана подією і важко дихаючи, лише киваю.