Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Це мій знайомий Давид, - розгублено говорю я Тамарі, не знаючи, як ще представити хлопця.

Жінка зацікавлено розглядає його і схвалено киває.

-         Гарних маєш знайомих, - вона залишає ящик з пивом на підлозі і підходить ближче до нас. Її оцінюючий погляд пробігає по одязі Давида. Ця жінка носом чує гроші. – При грошах. Дорогий годинник і одяг.

Я червонію від сорому за її прямолінійність, не знаю куди діти очі. Тамара ні з ким не буває тактовною.

-         Так, його батько подарував на день народження, - ніби ні в чому не бувало посміхається Давид і підносить руку, демонструючи годинник на показ.

-         Мажор нашого міста, - фиркає Тамара і відходить розкладати пляшки. – Надійко, не зв’язуйся з такими, будеш мати лише проблеми.

Я бачу, як блистять її очі при вигляді дорогої цяцьки. Тамара скоріше заздрить Давиду, хоч показово виражає зневагу. Хлопця її поведінка забавляє і він задоволено мені посміхається.

-         Вона так і робить, - звертається він до Тамари, та погляд не зводить від мене. – Уникає мене, як може.

-         І правильно робить, - викрикує жінка з-під прилавку. Скляні пляшки час від часу дзеленчать від її дій. – Такі як ти не варті хороших звичайних дівчат. Ви не ціните натуральність і те, що в середині, вам подавай красиву обгортку. Надійка чудова дівчина і я не дам її скривдити.

-         Надійну маєш захисницю, - понижує голос Давид, нахилившись в мою сторону.

Я відчуваю приємний аромат чоловічих парфумів. Як сильно різниться його запах від попереднього клієнта.

-         Чого ти прийшов? – трохи роздратовано запитую у нього. Мене хвилює його близька присутність, а їх гостра розмова трохи нервує.

-         Хотів тебе побачити і поговорити, - серйозно відповідає, посмішка зникає з його обличчя.

-         Я на роботі, - швидко кажу. – І не маю часу.

-         Тоді я почекаю, - впевнено говорить хлопець і по очах його бачу, що він не жартує. – До якої працюєш?

-         До одинадцятої.

Справившись з своєю роботою, Тамара знову підходить до нас. Вона прискіпливо дивиться на хлопця, прижмуривши очі. Вивчає його. Потім вона задоволено гмикає, наче побачила те, що хотіла, і відходить до стелажу, починає поправляти товар на полках.

-         Надійко, якщо хочеш можеш піти раніше, - зиркає на мене швидким поглядом напарниця. – Я тебе відпускаю. Ти добре працювала і я задоволена твоєю роботою.

Від несподіванки відкриваю рота. Тамара ніколи нікого раніше не пускає. Що вона побачила у Давидові такого, що так різко передумала?

Швидко беру свої речі, поки Тамара не поміняла рішення, і попрощавшись виходжу з магазину. Давид іде слідом. Я вдихаю свіже вечірнє повітря. Вуличні ліхтарі освічують нам шлях і ми поволі рушаємо по тротуару. Давид йде поруч, його рука час від часу зачіпляє мою руку і від цих дотиків відчуваю легке хвилювання. Я не запитую куди ми йдемо, не впевнена, що навіть він це знає. Ми просто прогулюємося вечірнім містом, насолоджуючись тишею і присутністю одне одного.

-         Чому ти не зайшла попрощатись? – питання застає мене зненацька.

-         Я не знаю, - відповідаю, не придумавши нічого розумного. – Я не була впевнена, чи потрібно. Ми ж навіть не друзі.

-         Та я тебе чекав, - відверто зізнається із сумом в голосі. – Надіявся, що ти прийдеш.

Я здивована дивлюсь на покрите тінями обличчя хлопця. Де ділась його самовпевненість, його нахабність? Зараз бачу поруч зовсім іншу людину.

-         У тебе було достатньо відвідувачів і без мене, - холодно відповідаю, згадуючи його дівчину.

-         Лара тоді з’явилась досить не вчасно, - з жалем говорить Давид і сумно посміхається.

-         А я вважаю, що якраз навпаки, - різко зупиняюсь, він невпевнено оглядається на мене. – Хто знає, чим та зустріч би закінчилась.

-         Твоя риторика змінилась, - з ноткою надії говорить хлопець і підходить в притул. – Тепер ти не така категорична.

Я затримую подих, його близькість хвилює мене, хоч і не бажаю цього. Відходжу назад, намагаюсь триматись від нього подалі.

-         Краще хай залишається все, як є, - тремтячим голосом говорю. – Не треба робити дурниць.

-         Ти собі не уявляєш, як я хочу їх зробити, - розтягує слова Давид і переможно посміхається.

Він бачить, що я по-іншому до нього відношусь, помічає мою збентеженість. І це знання приносить йому впевненість. Він знову скорочує між нами відстань, так близько, як тоді у схованці на горі. Його подих лоскочи шкіруна обличчі. Де поділась моя байдужість до нього? Чому серце так трепетись від його гарячого погляду?

Він повільно нахиляється, а я розумію, що не буду йому перечити, щоб він не надумав зробити.

-         Ей, мила! Що ти тут робиш? – не знаю, чи на щастя, чи на біду, чую позаду себе п’яний голос Степана. – Говорила мені, що працюєш, а сама з кавалером гуляєш.

Я оглядаюсь. Знайома трійця стоїть в напівтемряві не далеко від нас. Вони рушають в нашу сторону, їх кроки не чіткі, звивисті. Напевно гарно посиділи. Давид хапає мене за руку і відштовхує собі за спину. Я відчуваю загрозу. Знаю, що п’яний Степан непередбачуваний. Не раз він влаштовував бійки прямо біля нашого магазинчику. Як я могла за нього забути? Адже знаю, що він тут неподалік крутиться. Сутички не оминути. Бачу рішучість в його захмелілих очах, коли підходить досить близько. Сили не рівні. Давид один і через мене може постраждати. Знову.

-         Степане, чого тобі треба? – викрикую незадоволено. – Він мій хлопець, і коли хочу тоді з ним і гуляю.

Я намагаюсь вийти у перед, та Давид силою стримує мене.

-         Віддаєш перевагу багатеньким хлопчикам, а такими, як я гидишся, - ображено кривиться чоловік і плює на землю під ноги Давиду.

Я не розумію претензій. Яке йому діло, з ким я? Видно людина накрутила собі багато лишнього. Давид стоїть мов камінь, нерухомий.

-         Чоловіче, краще йди з відси, - від ледяного голосу Давида навіть в мене мурашки по спині біжать. – І краще взагалі не дивись і її сторону.