Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Викочую очі від подиву. Струшую головою, не вірячи в почуте. Потім різко схоплююсь з ліжка та, загорнувшись у ковдру, біжу слідом за Горським.

— Хто ти й куди сховав мого чоловіка-трудоголіка? Ти хоч справжній?

Щосили щипаю плече чоловіка аби переконатися, що цей високий голий красень, що тримає в руці електричну зубну щітку, все ще мій чоловік.

— Навіть, таким як я, потрібне перезавантаження, — завуальовано відповідає Назар.

Тривога знову починає вібрувати у віддаленому кутку свідомості. Другий день поспіль чоловічих сюрпризів у розпалі так званих робочих авралів надто явний провісник біди, що насувається на наше подружжя.

Примружившись, спостерігаю за рухами власного чоловіка. Має бути хоч щось, за що можна зачепитися. Але, як не намагаюся, вловити бодай щось не виходить. Немає ні напруги в плечах, ні смиканих рухів.

Горський абсолютно спокійний.

За сніданком продовжую спостерігати за надто незвичною поведінкою чоловіка. Ніяких телефонних розмов між ковтками кави, ніякого поспіху та заглядання в циферблат наручного годинника.

Насилу пережовую листя шпинату з помідором та шматок вівсяного млинця. Зациклившись на розгадуванні чоловічої загадки, що раптово виникла на передньому плані, забуваю про те, що не п'ю солодкий чай та додаю у свою чашку цілих два шматочки рафінаду.

— Брр, яка гидота, — мружу перенісся, коли незвична насолода обпалює піднебіння.

— Що скажеш про кіно? Може відвідаємо якусь прем’єру? — відірвавшись від намазування джему на підсмажений тост, раптом пропонує веселий Горський. — Тисячу років не був у кінотеатрі.

Гучний дзвінок у двері руйнує його показну легкість. Ось тут я і помічаю, як напружилися плечі чоловіка. А  ще загострилися вилиці, зникла широка посмішка.

_______

Маєте припущення, хто стоїть на порозі? Пишіть свої варіанти у коментарях.