Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Тяжко зітхнувши, чоловік залишає поряд з моєю тарілкою довгастий конверт. Логотип медичного закладу, підсвічений яскравою голограмою у верхньому правому кутку, каже сам за себе.

— Це ...? — вигинаю брову.

Назар киває та одним махом випиває каву, що залишилася у філіжанці.

Боюся торкнутися паперового конверта. Він ніби розпечене вугілля, взявши яке я назавжди обпечу не лише пальці, а й ціле життя.

Холодний піт біжить уздовж хребта. Як тільки я відкрию цей прямокутник, коли пробіжуся очима по завірених мокрою печаткою рядках медичного висновку, то всі ті жахи, які снилися в найжахливіших нічних кошмарах, набудуть фізичної форми. Страх стане реальністю, яку зі сходом сонця більше нікуди не сховаєш.

— Як довго ти знаєш? — хрипким голосом питаю я.

Не можу відірвати очей від стерильно-білого конверта. Не можу підвести голови. Дуже боляче. Занадто по живому.

— Результати прийшли тиждень тому, — так само тихо відзивається Горський.

— Чому одразу не розповів?

Піддягаю нігтем куточок конверта та перевертаю його. Я маю побачити все сама. Повинна переконатися, що це не блеф і не якийсь там безглуздий розіграш Баженової.

Проте все ще зволікаю.

— Це не те, про що хочеться казати телефоном.

Прикрий смішок виривається з моїх грудей.

— Варто було тримати свого дружка у штанах, щоб не довелося навіть заїкатися про таке. — Уїдливе стерво бере гору над пораненою дівчинкою, що тремтить сидячи за столом. — У тебе презервативів під рукою не було чи що?

— Каро! — гарчить незадоволено Назар. – Припини казати нісенітниці. Якби його не було, я б не отетерів від тих результатів.

— Що Каро? Що Каро? Годі поводитися зі мною мов з малою. Кажи вже прямо. Вчорашній вечір, сьогоднішній ранок, твій вихідний — це чітко спланований хід. Еге ж? Я як відчувала, що все надто солодко, щоб бути правдою. Ти прощаєшся зі мною? Прощаєшся?

— З якого дива?

— Кидаєш мене, аби бути з ними.

— З ким?

— З Баженовою та вашою дитиною. Вона ж дала тобі те, чого я не можу.

— Не верзи дурниці.

— Та хіба ж це дурниці: мама, тато та дитина.

Назар підскакує з місця та підстрибує до мене. Розвертає мій стілець та сідає навпочіпки навпроти мене. Хапає долоні та насилу схрещує наші пальці.

— Я просто хотів побути разом, Веснянко. Хоча б один день провести з тобою, залишивши проблеми та негоди за стінами домівки. Втомився.

— Підсолодив час перед гіркою правдою, — смикаю руки, але чоловік ще дужче стискає мої пальці. - Але тільки ще гірше стало, Горе.

— Та нічого я не солодив, Каро. Нічого між нами не змінюється. Ми разом. Ми з тобою — сім'я. Просто тепер я маю ще й сина.