Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Краще вже їхати так, ніж сидіти в холодному аеропорту чи трястись у прокуреному таксі. Зменш швидкість, Шумахеру. Не хотілося б вилетіти з мокрої дороги у кювет.

Дивлюся на суцільну стіну дощу, що стікає лобовим склом, та сильніше стискаю в руках свій гаджет. Сподіваюся, що чоловік все ж таки черкне мені пару приємних слів, поки ми з його братом знаходимося в дорозі.

Але до самих воріт нашого двору телефон зрадницьки мовчить.

Гуркіт грому та яскраві спалахи блискавок йдуть безперервною чергою. Вибігаю з машини та біжу на ґанок. Машу Іллі, аби той лишив валізу в машині та хутко йшов до будинку.

Горський-молодший не звертає уваги на мої рухи та, прикриваючись піджаком, скаче у лакованих туфлях через струмки водостоку, щоб відчинити багажник. Підхопивши валізу, він швидко забігає разом із нею на ґанок під навіс.

— Ну й погодка, — тупцюючи на місці, бурчить брат чоловіка.

З тугою дивлюся на темні вікна хати. У жодній з кімнат не горить світло. Схоже, на мене чекає черговий самотній вечір під дахом рідного дому.

— Повечеряєш зі мною? — відчиняю вхідні двері. — Сподіваюся, Марія залишила щось на пли…

З глибини будинку долинають тихі гітарні акорди. Застигаю на півслові.

— Впевнений, Назар буде проти моєї компанії сьогодні.

Ілля штовхає мене в спину, змушуючи якомога швидше ступити в теплий будинок. Слідом закочує мою мокру валізу на гумовий килимок. Поправивши піджак та підморгнувши, молодий чоловік різко вибігає за двері, пірнає назад під дощ.

Смикаю лямку рюкзака та опускаю ручну поклажу на підлогу. Шумно ковтаю та розв'язую шнурки на черевиках. Знімаю пальто та кидаю його на комод.

Ошелешено дивлюся на пелюстки троянд, якими всипана вся підлога. Свічки, розставлені по обидва боки від квіткової стежки, вказують шлях. Треба йти всередину будинку.

Обережно ступаю ніжно-рожевими, червоними й білими пелюстками. Кручу головою на всі боки, не можу повірити в те, що бачу. Наш будинок ніби оживив ті найпопулярніші картинки з Пінтересту.

Скрізь розставлені різні воскові циліндри з гнітами, що горять, в кутах туляться величезні букети живих квітів. У скляних вазонах, засипаних прозорими кульками, горять гірлянди.

Звуки гітари з кожним кроком стають дедалі голоснішими. Образа й злість на чоловіка, що не з'явився в аеропорту, яку я відчувала після прильоту, розсіюється як дим. На їхнє місце приходить захоплення та сльози щастя.

Повертаю у бік вітальні та бачу на місці нашого величезного дивана білий пухнастий килим, серед якого накритий імпровізований стіл із двома келихами.

— З поверненням додому, Веснянко! — підвівши очі, вітає мене Горський.

У білій сорочці з закоченими по лікоть рукавами, та у темних штанах він сидить, схрестивши ноги, біля запаленого каміна та перебирає пальцями струни гітари. Відрослий чуб спадає на високе чоловіче чоло, відблиски червоного полум'я відбиваються в його очах.

— Це все для мене? — шморгаю носом та опускаюся на килим поруч із Назаром.

Ковзаю рукою по м'якому штучному ворсу.

— А хіба тут ще хтось є? — усміхнувшись, перепитує чоловік.

Стискаючи губи, негативно хитаю головою. Опускаю погляд на гітарний гриф. Не можу згадати, коли востаннє бачила, як Назар бере до рук свій акустичний інструмент. Хоча раніше, коли ми тільки з'їхалися, він досить часто вечорами грав на гітарі у своєму кабінеті.

Раніше…

Як зачарована дивлюся на вмілі пальці чоловіка, які відтворюють знайому ліричну мелодію. Насолоджуюся тріском дровенят та звуками музичного інструменту.

На останньому акорді Назар відкладає гітару убік, і я одразу кидаюся до нього на шию.

—  Я дуже сумувала. Останні тижні були нестерпними.

М'які вуста чоловіка накривають мій рот, довгі пальці зариваються у мокре волосся. Він тисне на потилицю, я стискаю його плечі. Забираюся до коханого на коліна, у спробах стати ще ближче.

— Не пропадай, будь ласка. Мені дуже самотньо без тебе, — промовляю я, розстібаючи ґудзики чоловічої сорочки.

— Намагатимусь.

Стогну від задоволення, коли вдається торкнутися голої шкіри чоловіка. Веду пальцями по напружених м'язах преса. Назар стягує з моїх плечей кофту, заповзає рукою під майку. Окреслює ребра, рухається вздовж хребців по спині.

Кусаю гладко виголене підборіддя, втискаю нігті в його спину.

— Гей, легше, левице, — відсувається Горський, закидаючи голову.

Торкаюся язиком до залишеного сліду.

— Покарання через те, що ти мене засмутив, — ще один болісний відбиток зубів залишаю на плечі Назара. — Побачити серед тих, хто зустрічає, твого брата, — це дуже неприємно.

— Пробач, — Назар підтягує пальцями застібку бюстгальтера. Ковзає під мереживною тканиною, пробираючись до чутливих місць.

— Я злякалася, що ти проміняв мене на Баженову.

— Що за нісенітниці? — зупинившись, зводить брови Горський.