Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Волоски на шкірі стають дибки. Ходжу краєм, згадуючи про іншу жінку в такий момент. Але я маю промовити те, що мене хвилює. Вголос. Інакше це з'їсть мене живцем.

Два тижні подорожей, де я належу сама собі, де нема в кого попросити допомоги чи поради. Я двічі блукала станціями метро, поки вдалося впоратися з панікою. Я відвикла від часу, коли ми з Назаром можемо бути нарізно.

Не можу без нього. Він вріс мені під шкіру. Він частина мене.

— Між нами все так змінилося з її появи.

— Неправда, — теплі губи торкаються шиї. Ковзають по ключицях.

— Правда. — Киваю, дивлячись на стелю, де грають тіні камінного полум'я. — І річ навіть не у вашому зв'язку. — Ковтаю грудку, що перекриває горло. — Цей хлопчик… Він перевернув усе з ніг на голову. Ти нарешті побачив на власні очі, від чого відмовляєшся, зв'язавши своє життя зі мною. Твоє майбутнє могло бути зовсім іншим, обери ти іншу супутницю за дружину.

— Дурниця, — Назар стирає пальцями мої сльози. Притискається чолом до мого перенісся. Обіймає міцно. — Мені не потрібна інша. Запам'ятай це.

Вдивляюсь в обличчя коханого чоловіка. Тону в теплій зелені чоловічих очей. Задихаюсь від надлишку кохання, теплоти та ніжності, яку відчуваю до чоловіка.

— Я дуже тебе люблю, Горе. Ти моє повітря. Без тебе мене нема. Ніколи не перестану дякувати Всесвіту за нашу зустріч. Пообіцяй, що ніколи мене не покинеш. Пообіцяй, будь ласка!