Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Кароліна.

Зустрічаємось з Іллею поглядами. Посмішка на його обличчі стає ширшою.

Чим ближче я підходжу, тим ширше розставляє руки Горський-молодший, готуючись обійматися. Закочую очі та негативно хитаю головою.

— Навіть не починай, — виставляю долоню вперед, забороняючи чоловікові говорити. — Не хочу чути, як Назарові шкода, як він засмучений та як сильно він намагався вирватися з роботи, але, на жаль, не зміг. У мене вже нудить від цих нескінченних виправдань.

— Чому всі моделі такі злі? — Ілля з легкістю перебиває своїм питанням моє невдоволення. Кидаю у його бік грізний погляд. — Це через брак глюкози в організмі. Треба заїхати до кондитерської та купити тобі торта.

Молодший брат чоловіка забирає мою валізу, та ми разом йдемо у бік виходу.

— Кароліно, Назар справді дуже засмучений через те, що не зміг тебе зустріти. — Хитаю головою, не вірячи жодному слову Іллі. — У фірмі справді якась чортівня коїться. На нас наче полювання оголосили. То комп'ютерні зломи, то нескінченні рейди перевірок. І це не лише у головному офісі, а й по всіх салонах у регіонах. Начебто одночасно всі інстанції копають під нас, от тільки ми не можемо зрозуміти, що саме вони шукають. Ми ж наче працюємо багато років прозоро.

Невдоволено хмикнувши, підіймаю комір якомога вище. Коли скляні двері роз'їжджаються, нас обдає вуличним холодом.

Повітря просякнуте небезпекою. Вітер швидкими ривками підіймає дрібне сміття та пил з асфальту, зриває пожовкле листя з дерев. На горизонті з'являються перші блискавки та до нас долітає віддалений гуркіт грому.

Дрібні краплі дощу зриваються з неба.

— Оце так погодка. Стрибай швидше в машину. Треба проскочити бурю, що насувається на місто.

Знявши позашляховик із сигналізації, Ілля біжить до багажника. Пірнаю в сухий салон, струшую з волосся та пальта налиплу мряку. Розтираю охололі руки, дую на холодні пальці.

Коли Горський-молодший стрибає у крісло водія, насамперед він тисне кнопку «старт» на приладовій панелі. З дефлекторів відразу починає розповзатися по салону теплі потоки повітря.

— А ти підмінити брата не в змозі? Хоча б на день або два?

— Я тільки за, Каро. — Ілля б'є себе кулаком у груди. — Неодноразово пропонував свою допомогу. Ось тільки Нар нізащо не довірить справи великої контори молодшому братові. Не доріс я, бачите, ще й досі, на його думку. І не доросту, зважаючи на все, — останнє речення Ілля говорить трохи тихіше, з неприхованою образою в голосі.

Дощ посилюється. Блискавки сяють вже зовсім близько. Коли черговий яскравий спалах електричного розряду осяює темний салон, я мимоволі здригаюся.

— Білява помічниця з немовлям на руках теж перебуває у списку невідкладних, щоденних справ Назара?

Уважно стежу за реакціями Іллі. Кадик на його шиї сіпається. Чоловік зволікає кілька секунд, перш ніж дати відповідь.

— Каро, в цей конфлікт мене, будь ласка, не вплутуйте, — без краплі веселості вимовляє він.

— Що тобі відомо? — Чіпляюся пальцями в його праву руку. Трясу без зупинки. — Вона погодилася зробити тест на батьківство?

— Ні-чо-го, — розтягуючи по складах повільно повторює Ілля, струшуючи з ліктя мою долоню. — Я нічого не знаю. Днями бачив Аннет у стінах офісу. Вона була сама, без дитини. Це все.

— Ілля, не треба дурити мене. Я знаю, наскільки ви близькі з братом. Ти у будь-якому разі знаєш більше, ніж кажеш. Вони були у клініці, так? Тому ти уникаєш відповіді? Знаєш результат…

У цей момент, на жаль, починає дзвонити мобільний телефон Горського-молодшого. Підібгавши губи, я тягнуся в кишеню пальто за своїм смартфоном. Відкриваю месенджер з надією побачити там звістку від коханого чоловіка.

Він був у мережі п'ять хвилин тому. Але й слова не написав.

— Звісно зустрів, Наре. До чого ці питання? — скидаю брови та чіпляюся поглядом у хлопця за кермом. Ілля однією рукою притискає телефон до вуха, а другою намагається маневрувати у потоці машин на об'їзній трасі. — Так, я бачу, що погода погіршується. Нам лишилося десь кілометрів вісім, може десять. — Спіймавши мене на підслуховуванні, брат чоловіка весело підморгує. — Ти б краще не мені дзвонив, а дружині. Вона вся звелася від того, що її коханий постійно зайнятий та не змозі постійно шепотіти їй про кохання на вушко.

Штурхаю Іллю в плече та кручу пальцем біля скроні. Той ірже, слухаючи братову відповідь. Мені не вдається розчути, про що каже чоловік, бо в наш бік наполегливо сигналить сріблястий седан, що їде паралельною смугою. Водій певно хоче втиснутись у нашу смугу перед наступним перехрестям.

— Я все зрозумів. Головою відповідаю. Як завжди. Все, не відривай від дороги, і так видимість погана.

Ілля скидає виклик та кидає мобільний на торпеду, ліворуч від керма. Перемикає двірники на посилений режим роботи. Злива рясніє з кожною хвилиною.

— Ось бачиш, названа сестро, хоч би як твій наречений був зайнятий, але, з усім тим, він переживає за тебе як за найцінніший скарб. Навіть наганяй мені вліпив за те, що я везу тебе до дому в таку зливу.