Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Я прискіпливо її оглядаю. Красива нічого не скажеш. Не високого росту, тонка талія і пишні форми тіла, рухи плавні граційні. Я з заздрістю дивлюсь на неї і розумію, що таку дівчину не можливо не помітити, не можливо не покохати. Від цієї думки сама вся стискаюсь, роблюсь непомітною крупинкою про котру не так давно говорив мені Давид. Тепер розумію його слова, він був правий.

Хлопець на мить зиркає винувато в мою сторону. Та я на нього більше не дивлюсь.

-         Яке тут нормально? – не заспокоюється Лара, важко дихаючи від хвилювання. – Тебе наче танком переїхали. Твоя нога в гіпсі, ти не зможеш довгий час ходити.

Я дивуюсь її недалекості. Вона має радіти, що він взагалі колись зможе встати. Усе могло закінчитись досить плачевно.

-         Зате я живий, - наче підтверджує мої думки, говорить Давид.

Мить вона шоковано на нього дивиться, наче тільки зараз до неї дійшло, обтягнені дорогою шовковою блузкою груди, часто піднімаються від важкого дихання. Потім вона нахиляється і міцно його цілує. Чомусь ця сцена мені не дуже приємна, ніяково відвожу очі і піднімаюсь з місця. Потрібно йти, тут я зайва.

-         Надіє зачекай, - чую у спину схвильований голос Давида та не зупиняюсь і не оглядаюсь.

-         Ще може побачимось, Давиде, - сухо говорю, перш ніж покинути палату.

Хоч я у цьому сильно сумніваюсь.