Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

— Пропонуєш маленького хлопчика, якому не пощастило з матір'ю, отак просто відправити до дитячого будинку?

— Чому одразу до дитбудинку? Просто розшукай справжнього батька та передай йому дитину.

Горський опускає голову та чухає стомлену потилицю.

Той факт, що мій чоловік надто сильно переживає про долю чужої дитини, змушує мене ще раз задати те найстрашніше питання:

— Ти певен, що Мирослав не твій син?

Назар дивиться мені просто у вічі.

— Впевнений.

— Жоден спосіб контрацепції не є ефективним на сто відсотків. — Не знаю, для чого вступаю в конфронтацію з чоловіком. Чи то хочу в Горському посіяти зерно сумніву, чи то, навпаки, хочу, аби він остаточно мене переконав у своїй правоті. — Може бути виробничий брак чи неправильне викор…

— Кароліно, припини! — випроставши спину, гаркає Назар. — Я тобі сказав, що це не мій син. Крапка.

— Ясно. — Схрещую руки на грудях та відвертаюся від чоловіка.

Злюсь на нього, на себе, на Баженову. Чорти б її вкусили! Завжди знала, що вона ще те стерво. Дивлюся в екран телевізора, але не намагаюся второпати те, що там відбувається. Знову мої емоції вирують надто сильно. І навіщо я тільки гаяла час з борошном та цукром на кухні?

Хапаю свою чашку з чаєм та йду геть.

— На кухні чекає на тебе пиріг з яблуками, — все ж не витримую я та зізнаюся у власній особливій праці, застигнувши коло дверей,  — котрий ти так любиш. Я спекла його для тебе.

— Ти? — Горський недовірливо вигинає брову.

— Уяви собі! — Вишкірююся у відповідь. — Я просила Марію навчити мене готувати його. Захотілося, знаєш, порадувати власного чоловіка. Але ти... Словом, — стираю солону вологу зі щоки, — якщо не віриш, можеш його викинути. Мені байдуже.