Ти моє світло - Кеті Рід

Бардачок ледве закривався – з щілин визирали чеки з магазинів. На підставці – порожня банка з-під енергетика. На сидіннях і на підлозі валялися кришки від випічки.

- Це Ден, - пробурмотів Макс, на секунду прикривши обличчя долонею. – Він привіз мені машину.  Я ще не бачив... цього.

Хлопці удвох купили звичайний Хюндай на власні, зароблені гроші. Обидва жили не бідно, але хотіли мати щось, що не залежало від їхніх батьків. Сім’я Дениса вважалася спадковою елітою, як і родина Лізи. А от батьки Макса розбагатіли самостійно – обидва працювали адвокатами. Макс пішов їхніми стопами.

Я засміялася знову. Ми струсили з сидінь кришки і сіли, нарешті, всередину. Дощ уже лив, як з відра. Світшот рятував від холоду, а от Максу було непереливки.

Футболка хлопця наскрізь промокла. Крізь білу тканину, що стала прозорою, просвічували обриси м’язів. Стрепенувшись, я кашлянула і відвернулася. Поки він заводив двигун і вмикав обігрівач, я стягнула світшот і простягнула йому.

- Не треба, - похитав головою він. – Мені не холодно.

- До чого тут це, - пробурмотіла я, відчуваючи, як нагріваються щоки. – Футболка просвічує. Ти наче оголений.

Макс застиг, а потім зацікавлено повернув голову до мене.

- «Оголений»?

Чорт.

- Встигла оцінити? – підняв брову він.

- Перестань, - буркнула я, схрестила руки на грудях і відвернулася до бокового вікна.

Він хмикнув і натиснув на газ. Музику вмикати не хотілося. Макс теж не потягнувся до магнітоли, тож ми їхали додому у тиші. Лише двигун ледь чутно гудів, і краплі дощу барабанили по даху. Двірники безперестану рухалися вліво-вправо, поки ми пробиралися вечірніми вулицями мегаполіса.

Розмови здавалися зайвими. В якийсь момент я заплющила очі, знесилена недосипом і переживаннями, та цього разу минуле не роз’ятрювало душу. Я всією шкірою відчувала заспокійливу присутність Макса. В його компанії навіть дихалося легше.

Зненацька машина різко загальмувала. Мене смикнуло вперед, але груди наштовхнулися на тверду перепону. Я здивовано відкрила очі і завмерла. Просто перед нашим носом стояла вантажівка, блимаючи аварійними вогнями.

- Ти в порядку?

Я озирнулася до Макса і лише зараз помітила руку, простягнуту переді мною. Від шоку відібрало мову.

Він хвилювався, щоб я не вдарилася, хоч і була пристебнута.

- Ксюшо? – вже більш стривожено покликав він.

Я прочистила горло і втиснулася в сидіння. Він помітив це і швидко прибрав руку.

- Все добре, - відповіла я, озираючись на всі боки. – Що сталося?

Через стіну дощу майже нічого не вдавалося розгледіти. Ми стояли на мосту. Макс уважно стежив за дорогою, щоб перешикуватися в іншу смугу.

- Не знаю, - відповів він. – Вантажівка різко загальмувала, а за нею – і я.

Я кивнула, намагаючись не відволікати його від дороги.

Ми мало не врізалися... Хтозна, чим все могло б закінчитися, якби він вчасно не зреагував. Згадалося, що Макс жив на тому березі річки, звідки ми їхали. Він повіз мене додому, хоча йому самому ще доведеться повертатися назад...

Діставшись до мого будинку, він зупинився навпроти під’їзду. Повисла оглушлива тиша. Дощ продовжував лити, як з відра, відділяючи нас від усього навколо. Я знову гостро відчула близькість Макса. Здавалося, що ми залишилися одні у цілому світі.

Повернувшись, я наткнулася на його погляд. Він не зводив з мене очей – вивчав, як складну головоломку. Оцінював вираз мого обличчя. Вдивлявся в очі.

Це було так несправедливо. Коли я відчувала надто багато, він наче взагалі не мав емоцій. Завжди спокійний. Врівноважений. Впевнений. Завжди знає, що робити і як правильно жити.

Ми – повні протилежності. Але чому тоді з ним так добре?

Моя рука мимоволі потягнулася, щоб прибрати вологі пасма з обличчя хлопця. На доторк вони здавалися ще м’якшими, ніж на вигляд. Горіхові очі потеплішали, і я поспішно відсмикнула долоню. Тонких губ Макса торкнулася ледь вловима посмішка. Я б і не помітила її, якби не розглядала його так уважно.

- Дякую, що підвіз, - тихо сказала я, навпомацки шукаючи ручку дверцят за спиною. – Може, зайдеш до нас, щоб перечекати дощ?

- Поїду, - похитав головою він. – Треба повернутися на роботу.

Невже дійсно працював?..

Я опустила очі – якраз вчасно, щоб помітити, як завібрував його телефон на підставці. Батько. Макс швидко скинув дзвінок.

- Схоже, тебе загубили, - промовила я, кивнувши на згаслий екран.

Замість відповіді Макс раптом хитро всміхнувся. Я настільки не очікувала цього, що пропустила момент, коли він схилився вперед.

Рука інстинктивно смикнула за ручку. Я вискочила з машини, ледь не впавши на асфальт. З салону долинув смішок, і я й собі всміхнулася. Зачинивши двері, підняла над головою рюкзак, щоб укритися від дощу, і побігла додому.

Лише у своїй кімнаті, розкривши рюкзак, помітила всередині знайомий синій світшот. Пальці пробіглися по м’якій тканині.