Ти моє світло - Кеті Рід

Чому я не помічала раніше, що Макс такий гарний?..

Він теж розглядав мене, наче бачив уперше. Ось його погляд опустився на мої губи, як учора. Їх закололо, наче він торкнувся їх пальцем. Адамове яблуко підстрибнуло в горлі, і очі хлопця швидко піднялися вище.

Він хотів мене поцілувати?..

Помітивши мій ошелешений вираз обличчя, Макс відвернувся.

- Ти плакала, бо згадала батька?

І-і-і отак вся чарівність миті розсіялася, як пил по вітру.

- Ти бачив? – пробурмотіла я.

Він кивнув, знову відкусивши морозиво. Я теж повернулася до поїдання.

- Ти мене переслідуєш? Хіба це не протизаконно?

- Подай на мене в суд, - скупо всміхнувся він. Я пирхнула, і він додав: - Насправді я працюю неподалік.

Макс працював у адвокатській фірмі батька кілька разів на тиждень. Враховуючи відмінне навчання і футбольні тренування, я й уявити не могла, як він усе встигає. Чи коли відпочиває.

- Чому ти ніколи не розповідаєш про батька? – знову запитав він.

Я насупилася. Відволікти не вдалося.

- А чому ти не розказуєш про своїх батьків? – спитала я у відповідь.

Макс примружився, вдивляючись у моє обличчя. Я знала цей його погляд – наче у пса, що натрапив на слід.

- Розкажу, якщо й ти розкажеш.

- Ні, дякую, - відрізала я.

Доївши морозиво, я витягла з рюкзака вологі серветки. Макс теж закінчив зі своїм і раптом відібрав серветку. Я здивовано спостерігала, як він взяв мою долоню у свою і став обережно витирати липкі пальці.

Так турботливо.

Спокійне обличчя не видавало жодних емоцій. Довгі чоловічі пальці акуратно й методично очищали мене від морозива. Лише перейшовши до другої руки, Макс подав голос.

- Чому ти можеш зустрічатися з іншими, але не зі мною? – тихо спитав він, не піднімаючи голови.

- Тому що ми – друзі.

Він скептично поглянув на мене, перш ніж повернутися до справи.

- Ти сама у це віриш?

Більше ні.

Я висмикнула руки з його хватки і підклала під себе. Поки мовчала, не знаючи, що відповісти, Макс схилився ближче. Горіхові очі спіймали мене у пастку, з якої не дуже-то хотілося звільнятися. Завмерши за кілька сантиметрів від моїх губ, він зупинився, утримуючи мій погляд.

Добре, що я сиділа на долонях. Вони раптом засвербіли від бажання схопити хлопця за комір і притягнути ще ближче.

- Ти не обдуриш мене, Ксюшо, - прошепотів він, огортаючи мене фісташковим ароматом. – Я знаю тебе краще, ніж ти сама.

- Та ну? – недовірливо хмикнула я.

- Ми більше, ніж друзі. Але ти боїшся, - продовжив він.

Це було вже занадто. Безлад навколо мене і в серці. Події, що так стрімко розвивалися. Сумніви, яких я ніяк не могла позбутися. І його проникливість.

Макс підняв руку і ласкаво стер сльозинку, що раптом скотилася по щоці. Тихо сказав:

- Я доведу, що боятися не варто.

- Я розіб'ю тобі серце, - прошепотіла я.

Він всміхнувся і провів зігнутим пальцем по мокрій щоці. 

- Неможливо розбити те, чого немає.

Те, чого немає? Він вважає, що у нього немає серця?..

З черговим поривом вітру я здригнулася. Після вчорашньої спеки холод відчувався сильніше. По передпліччях побігли мурашки.

Макс помітив це і встав. Я заворожено спостерігала, як він стягнув через голову світшот. Простягнув мені. Коли я так і не поворухнулася, сам вдягнув його на мене. Темно-синя тканина огорнула мене, як море.

- Тобі личить синій, - злегка посміхнулась я, поки закочувала надто довгі рукава.

- Ти це вже казала, - розсіяно пробурмотів він.

Уже казала?..

Поки він відвернувся за нашими рюкзаками, я не втрималась і закопалася носом у світшот. Стільки разів бачила цей момент у дорамах, і раптом захотілося його повторити. Від тканини пахло все тією ж м’ятою, що й від самого Макса.

- Можеш залишити собі, - пролунав збоку насмішливий голос.

Я швидко виринула назовні й смикнула світшот униз. Вуха горіли вогнем.

І чому він такий уважний?

- У мене просто ніс зачухався, - пробурмотіла я, забираючи свій рюкзак. Макс хмикнув, явно не повіривши, але промовчав.

З неба впала перша крапля. Я підняла голову вгору і тут же зловила ротом ще одну.

- Ой, - скривилась я.

Макс всміхнувся і кивнув на знайому машину, припарковану обабіч дороги.

Працював він, аякже.

Відчинивши дверцята, я на мить сторопіла. З губ зірвався короткий смішок.

- Не думала, що ти здатен розвести такий безлад, - захихикала я, оглядаючи салон машини.