Ти моє світло - Кеті Рід

Макс

Чим я займаюся?..

Везу подругу додому, коли мав би працювати? Ще й по такій слизькій дорозі. Може, краще було запросити її у фірму...

Хоча ні. Батько б не оцінив.

Однак відпускати її додому одну в таку негоду було ще гірше. Знаючи Ксюшу, вона б сіла позаду водія і не пристебнула пасок безпеки. На мить довелося прикрити очі, щоб прогнати з голови можливі варіанти розвитку подій.

Зосередившись на дорозі, я постарався викинути дівчину з голови. Не вийшло.

Чому Ксюша продовжує ходити на всі ці побачення? Судячи з того, як легко вона міняє хлопців, серйозних стосунків не шукає. Тоді навіщо все це?

Ще й її батько. Раніше я не приділяв цьому багато уваги, але після побаченого сьогодні очевидно, що Ксюша глибоко травмована його відсутністю. Тоді чому нічого про нього не розповідає? Про маму і сестру вона говорить вільно, але не про нього...

Треба буде пошукати інформацію.

Припаркувавшись, я відчепив пасок безпеки і оглянув себе. Що ж, футболка майже висохла. Начебто виглядаю пристойно.

Юридична фірма батьків розташовувалася на першому поверсі офісної будівлі у центрі міста. Увійшовши досередини, я потрапив у темний, вилизаний до ідеальної стерильності інтер’єр, щедро залитий світлом білих ламп. Я пройшов вузьким коридором з кількома дверима по обидва боки. Відчинивши одні з них, вже збирався зайняти свій стіл, де залишив ноутбук і рюкзак, як за спиною почув суворий голос.

– Не поспішай.

Чорт.

Батько стояв на порозі кабінету. Його зачесане назад темне волосся і окуляри ідеально пасували до ділового костюму. Обличчя не видавало жодних емоцій – точно як у робота. Лише стиснуті губи натякали на невдоволення.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і вийшов у коридор. Я спіймав співчутливий погляд Еліни, моєї наставниці, що сиділа за сусіднім столом, і поплентався за ним.

– Тебе не було більше години, – одразу з головного почав батько. Він ніколи не витрачав марно ні секунди.

– Я знаю, – відповів я. – Виникли невідкладні справи.

– А робота для тебе – справа, яку можна відкласти? – підняв брову він. – Що такого важливого могло статися? Що може бути важливіше за твоє майбутнє?

Сльози однієї невгамовної дівчини.

Я ніяк не очікував побачити її, коли вийшов на вулицю, щоб забрати у Дена машину і ключі до неї. Ксюша ніби навмисне сиділа неподалік, на лавці, з якимсь незнайомим хлопцем. Наче знущалася з мене.

Як вона могла сказати ті слова в п’ятницю, а потім все забути і продовжити зустрічатися з іншими?..

– Мовчиш? – вирвав мене з думок батько. – Нічого сказати?

– Я виконаю все, що повинен, – замість відповіді сказав я. Врешті-решт, це єдине, що його хвилювало.

Він звузив очі, намагаючись прочитати мої думки. Відвівши погляд, я кивнув йому наостанок і повернувся за робочий стіл. На мене чекав довгий вечір.

Хтось міг подумати, що я пішов по стопах батьків – адвокатів – лише тому, що вони мали власну фірму. Але це було не так.

Перспектива захищати інтереси людей і добиватися справедливості багато важила для мене. До того ж, як син власників я не отримував жодних поблажок. Навпаки, я не мав права на помилку і завжди мав бути найкращим.

Ідеальний син ідеальних батьків. Який фарс.

Моє майбутнє нагадувало багаторічний план, повністю розписаний наперед і від цього жахливо нудним. Ніхто не питав, чи хочу я так жити, тому довелося звикнути до реалій. Але останнім часом я все більше відчував, як щось змінюється.

Відчував... Це ж треба. Думав, уже давно розучився.

– Де ти літаєш?

Я кліпнув, повертаючись за стіл, накритий до вечері, і перевів погляд на матір. Вона здивовано підняла брови, поки батько знову хмурився. Навіть удома вона носила елегантний стильний костюм, наче будь-якої миті збиралася поїхати у справах. Її чорне волосся досі було зібране в тугий пучок на потилиці. Я вже й не пам’ятав, коли востаннє бачив його розпущеним.

– Ніде, – знизав плечима я.

– Ні, з тобою явно щось не так, – подав голос батько. – І на роботі розсіяний став.

Я зітхнув і відклав виделку. Вона тихо дзенькнула об тарілку. Не дивлячись на завжди смачні страви, сьогодні апетиту не було. Через постійну зайнятість мати не готувала вдома, тому до нас приходила хатня робітниця.

– Я хочу кинути футбол, – оголосив я те, про що думав останні кілька місяців.

На кілька секунд за столом повисла тиша. Лише годинник на стіні голосно цокав, відмірюючи час. Поки батьки переварювали новину, мені здавалося, що бежеві стіни їдальні тиснуть все сильніше.

– Що за дурниці? – недовірливо озвався батько.

– Дійсно, – підтримала його мати. – Ти не можеш приймати такі рішення сам. Врешті-решт, вихід з футбольної команди зіпсує твою репутацію.

– Кому яке діло до репутації? – хмикнув я. – Двадцять перше століття надворі.

– Як ти розмовляєш з матір’ю? – грюкнув по столу батько.