Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка
— Тоді слухаю.
Взявши її за руки, Остап склав їх разом, переплів тремтячі пальці зі своїми, сильними та надійними. На мить опустив очі, наче збирався з думками.
— Виходь за мене, — промовив, помовчав якусь мить і продовжив: — У мене — непростий характер. На роботі я день і ніч, сама знаєш. Але обіцяю намагатися стати тобі добрим чоловіком.
— Я згодна.
Здавалося, він не чув її.
— І живу я далеченько. Але тут можна щось придумати. Тобі вирішувати. Хочеш, поїдемо до Канади, якщо ні — житимемо тут.
— Мені все одно, аби з тобою.
— Якщо ти вирішиш перебратися до Торонто, потрібно буде скласти мовний іспит, подати документи на імміграцію, готуватися до степів, скласти їх. Це багато, але я допоможу тобі. Якщо ж… — йому ніби не вистачало повітря. Остап навіть зробив вдих, щоб домовити: — Що б не трапилося, я завжди буду поряд. Ти мені потрібна. Дуже. Я згоден залишитись тут.
Яна звільнила долоні, взяла в них схвильоване обличчя, погладила вилиці та поцілувала.
— Остапе! — Їй стільки хотілося сказати! Все здавалося головним, тільки грудка у горлі страшенно заважала. Яна плакала, не ховаючись. — Милий, любий, коханий, дбайливий. Ти чув, що я сказала? Я на все згодна. Куди б ти не подався, я — з тобою. Хіба може бути інакше?
Остап похитав головою, притулився ротом до її долоні й прохрипів:
— Тільки так. Тільки так.
Він знову обійняв її, і якийсь час вона не могла бачити його обличчя, лише відчувала легке тремтіння.
— Ти плачеш?
Відповіді довелося зачекати.
— Чоловік не плаче. Чоловік засмучується (с.)
— Вибач. Звісно.
— Це ти вибач. Я надто сильно злякався вчора, — він відсторонився. Торкнувся чола. — Температуру давно вимірювала?
— Перед сном. Я майже здорова. Тільки слабкість встати заважає, і пальці тремтять.
Він перецілував її руки. А потім поліз у кишеню штанів, дістав звідти каблучку, надів їй на руку й проголосив:
— Підійшла!
Чарівний перстень із трьома невеликими діамантами чудово дивився на тоненькому пальці. Форма обручки дозволяла не знімати її на роботі. Остап продумав навіть це. Сльози знову застилали очі. Вона давно так багато не плакала.
— Яка гарна! Коли ти встиг? Вранці?
— Ні. Ще в Торонто.
— Отже… Це — не спонтанне рішення?
— Спонтанне. Але давнє.
Остап усміхався, обіймаючи її й огортаючи своїм теплом та коханням. Яна не втрималася й поцікавилася:
— Наскільки давнє?
— Того дня одна чарівна дівчина перетворилася на ще прекраснішу жінку.
Яна почервоніла й сховала обличчя на чоловічих грудях. Вона пам'ятала кожну хвилину тієї ночі.
— Потрібно батькам сказати.
— Вже.
Яна зазирнула в зелені очі.
— Коли ж?
— Вчора. Можна сказати, що ми з Євгеном Павловичем дійшли консенсусу.
— Конспіратори! Нічого мені не сказали.
— У тебе чудові батьки.
— Це точно.
Цієї миті відчинилися двері й увійшла задоволена Марина Сергіївна.
— А тепер чайку?
З-за її спини вийшов Євген Павлович і урочисто заявив:
— Маринко, хто в таких випадках п'є чай? Неси пляшку, а потім обговоримо весілля.
Яна не вірила своїм вухам.
— Ви підслуховували!
Марина Сергіївна знизала плечима.
— Коли в тебе з'являться власні діти, ти нас зрозумієш.
Що тут скажеш?
— От і добре. Перший тост — за майбутнє весілля, другий — за майбутніх дітей.
— Агов, а нашою думкою хтось поцікавиться?
— На мою думку, ви вже висловилися. Маринко, неси фужери та шипучку. Як на мене, краще б коньяк, але хіба в цьому домі я маю якісь права?
Усі розреготалися, а найголосніше господар цього самого дому.
* * *
— Твоя Синичка виходить заміж. У суботу.
Фраза вирвалася випадково, і Вікторія завмерла, очікуючи на реакцію Еда. Вона дізналася про це вранці. Медсестри голосно обговорювали подію, і почути про це міг кожен.
Віка не очікувала від колишньої подруги повідомлення й запрошення — особливо у після подій місячної давності. До того ж тепер з'явився ще один привід не хвилюватися з приводу можливих стосунків між Яною та Едом. Власне до Синички їй було байдуже, але щось інколи гризло зсередини. Повертаючись думками до чужого весілля набагато частіше, ніж хотілося, Вікторія ледь дочекалася кінця робочого дня і подалася додому за першої ж нагоди.
