Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Віка зробила ковток і опустила очі.

— Ти не розумієш.

— Поясни.

— Я не можу і не вмію. Ніколи й ні перед ким не вибачалася.

— Все буває вперше.

Чоловічий голос лунав втомлено, але наполегливо. Десь у глибині душі Віка розуміла, що Ед має рацію, але погодитися з чимось і виконати це — не одне й те саме. Вона уявила собі Синичку, їхню розмову, і їй стало недобре.

— Все одно не можу.

— Це не обговорюється.

Віка сіпнулася, як від удару.

— А якщо я відмовлюся, ти… підеш, залишиш мене?

Ед зітхнув і підвівся з табурета. Обійшов стіл, підійняв Віку, розвернув і притис спиною до стільниці. Взяв за плечі й зазирнув у обличчя.

— Ні, — Віка видихнула з полегшенням й потягнулася до нього, але Ед ще не закінчив. — Лялько, ти маєш навчитися відповідати за свої вчинки. Не заради мене, заради майбутньої дитини. Егоїстична мати — найгірше, що може чекати на маля.

На очі несподівано навернулися сльози — від втоми та напруження. На злість не вистачало сил. До того ж Ед хотів якнайкраще.

— Добре.

— Що саме?

— А побалакаю з нею. Завтра.

— Не відкладай.

Він дозволив їй притулитися до своїх грудей. Віку заспокоювало мірне биття його серця. Вона навіть наважилася спитати:

— Ти мене кохаєш?

У чоловічих грудях щось загуркотіло. Мабуть, тихий сміх.

— Не вірю своїм вухам. Лялька мріє про кохання?

Вона образилася й спробувала відсунутись, але Ед не відпустив.

Спасибі й за це.

— Кожна жінка хоче. Ти ж не сумніваєшся, що я жінка?

— Ні.

Руки Еда ковзали по її грудях, опустилися на стегна, стиснули жорстко, на межі болю, як їй подобалося. Дихання Вікторії теж почастішало, але вона ще не дізналася про те, що хотіла.

— Не змушуй мене запитувати ще раз.

— Лялько, я не знаю, що таке кохання. А як можна пообіцяти те, чого не розумієш, не можеш визначити, помацати? Прихильність, подяка, бажання захистити, допомогти, укласти в ліжко — все це зрозуміло та відчутно. От як зараз. Відчуваєш?

Ще б! Гаряча плоть недвозначно втиснулася в неї, викликаючи жар у всьому тілі.

Пізніше. Вона поговорить з ним пізніше, вирішила Вікторія, відкриваючись назустріч гарячому поцілунку. Зараз вона потребувала іншої уваги.

Вікторії вдалося прошепотіти:

— Ходімо в ліжко.

Ед похитав головою й простогнав:

— Тримайся за мене.

Протягом подальшої години вони не вимовили жодного слова, лише в короткий момент перепочинку перебралися до спальні, де продовжили розпочате: повільніше, але не менш пристрасно. За деякий час, після чергового раунду, Ед зауважив:

— Тобі достатньо.

Розпластавши пальці на її животі, він показав чому.

— Тебе мені завжди мало.

Віка поцілувала його в живіт. Ед ущипнув її нижче спини.

— Зіпсована.

— Раніше ти не скаржився.

— Я й тепер не скаржуся, — Ед сів і звісив ноги з ліжка. — Лялько, мені треба йти. Боюся залишити Мати Терезу без нагляду. Це її перша ніч удома після лікарні.

Віка не хотіла його відпускати, та й чіплятися за нього не могла.

— Можна мені з тобою?

— До Терези?

— Так. Візьмемо з собою їжу, яку я приготувала. Підігріємо. Нагодуємо стареньку.

Якийсь час Ед мовчав, мабуть, зважуючи всі «за» та «проти», а потім буркнув:

— Даю тобі п'ятнадцять хвилин, щоб зібратися.