Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Сідай. Тепер познайомимося по-справжньому.

* * *

— Звідки ви дізналися, що я захворіла?

Яна намагалася засунути градусник в пакування, але Марина Сергіївна відібрала його, піднесла до очей і насупилася.

— Тридцять вісім. Пила холодне молоко?

Яна заперечливо похитала головою й підтягла ковдру під підборіддя.

— То звідки?

— Відчули, мабуть. Я вже збиралася сказати батькові, що настав час тебе провідати, як він заявив, що ночувати сьогодні будемо вдома.

— Я вас люблю.

— Само собою. І ми тебе любимо. Хлопець як? Нічого?

— Дуже хороший. Найкращий у світі.

— Хвилюєшся?

— Дуже.

— Не варто, маленька. Тато завжди діє виключно у твоїх інтересах, ти ж знаєш.

— Думаєш, вони… потоваришують?

Марина Сергіївна погладила дочку по голові, присіла поряд та взяла за руку.

— Одружуватися зібралися?

Яна почервоніла й зніяковіло пробурмотіла:

— Ми про це ще не розмовляли. Примушувати його я не буду.

— Знаєш, Янусю, я тобі дещо скажу. Якби цей хлопець не хотів одружуватися, він не погодився б з твоїм батьком розмови балакати. Антибіотики питимемо?

— Буду. Дуже горло болить.

— Зараз принесу, — прямуючи до шафи, Марина Сергіївна поцікавилася: — Хлопець звідки? Дорожня сумка в коридорі стоїть.

— З Торонто.

— Звідки?

Марина Сергіївна сіла на найближчий стілець і з тривогою поглянула на дочку.

— Місто таке є в Канаді.

— Мені відомо, де Торонто. Географію тридцять років викладала. Янусю, але ж це далеко!

— Мамо, я його кохаю.

— Боже мій! — Здається, мама забула про аптечку. Яна почала вибиратися з-під ковдри. — Лежи. Я не збираюся непритомніти. Поки що.

Марина Сергіївна принесла пігулки.

— Зараз повернуся. Води принесу і заразом подивлюся, як там наші чоловіки. Щось тихо сидять. А ти готуйся розповідати. Подумати лишень — Торонто!

Яна так і не дізналася, чим закінчилася розмова у кухні. Вона заснула під пильним наглядом мами. Вранці, коли дівчина прокинулася, Марина Сергіївна повідомила, що Остап вирушив ночувати до готелю, але про подробиці промовчала. Батько поцікавився, як вона почувається, а на розпитування про Остапа відповів дуже лаконічно:

— Непогано посиділи.

І подався за чимось необхідним на базар.

Температура на ранок спала, і Яна навіть встала з ліжка, щоб поснідати. Марина Сергіївна із загадковим виглядом підкладала їй оладки, поки дівчина не почала благати змилуватися.

Попри відсутність лихоманки, горло горіло вогнем. До того ж Яна відчувала слабкість. Тому, випивши ліки, лягла на диван, вкрилась ковдрою й задрімала. Її розбудив дзвінок у двері.

Вона сподівалася, що це Остап, і посміхнулася, заздалегідь радіючи зустрічі. Вчора вони замало побули разом. Яна вже збиралася підвестися йому назустріч, коли до кімнати зазирнула Марина Сергіївна.

— Янусю, ти не спиш?

— Ні. Хто прийшов?

— До тебе тут рветься симпатична пара.

«Пара?»

Яна трохи засмутилася. Їй хотілося бачити Остапа, а він навряд чи привів би з собою когось іще. Та й мама не стала б робити з його приходу секрет. Потім дівчина подумала, що в нього можуть бути невідкладні справи у лікарні, і смиренно зітхнула. Ті, хто з'явився її провідати, не винні, що їй не терпиться побачити коханого. Яна вирішила, що це можуть бути тільки Сергій та Віталік, хоч і здивувалася, що вони так рано пішли з роботи.

Вона помилилась.

У дверях з'явився Ед. З-за його спини вислизнула Вікторія, трохи схудла, але така ж вродлива. Найменше Яна очікувала побачити саме їх.

— Привіт. Ти як?

Чоловічий погляд пройшовся по ній оцінювально. Напевно саме так механіки оглядають автомобіль, визначаючи ступінь завданої шкоди.

Яна сіла, пригладила волосся й поправила теплий шарф. Вона не знала, що сказати. Збрехати, що рада приходу Вікторії, вона не могла, але й виганяти Еда не хотіла. Попри показну байдужість, цей хлопець здавався їй не таким вже впевненим у собі.

— Горло болить, а в іншому — непогано.

Усі присутні розуміли, що могло бути значно гірше. Ед у відповідь лише кивнув, а Вікторія дивилася у вікно.

Відкашлявшись, Яна показала рукою на крісла.

— Влаштовуйтесь.

Ед поглянув на Віку й взяв її за руку, ніби боявся, що та втече.

— Ми на хвилинку. Запитати, як почуваєшся. Сказати пару слів. Вірно, Лялько?