Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка
«Отже, Ед кличе Віку Лялькою? Незвично, але дуже пасує».
З явним зусиллям Вікторія поглянула на Яну. Розуміючи, що має статися щось важливе, дівчина чекала мовчки, не зводячи очей.
— Віко…
У голосі Еда залунав метал. Синичка вже зрозуміла, що вони прийшли сюди з його ініціативи. Вікторія підійняла брови й висловилася:
— Ти могла видати мене, — Яна промовчала, вважаючи, що ця заява не вимагає підтвердження. — Дякую, що не заявила.
— Будь ласка. Я зробила це заради дитини. Сподіваюся, про це ти не збрехала?
Очі Вікі обурено спалахнули, але вона стрималася.
— Це — правда. Запитай в Еда. Ви ж друзі.
Останні слова вона вимовила з ледь помітним глузуванням, але Яна й не очікувала від неї розуміння та співчуття. Ця жінка ревнувала, і Яна вкотре її пожаліла.
— Не настільки близькі, як ти гадаєш. Ми просто поважаємо один одного.
— Повага — це добре.
Ед не дав Вікторії розвинути слизьку тему.
— Це ще не все. Лялько?
Яна з подивом спостерігала, як спритно Еду вдається утримувати Віку в потрібних рамках. Напевно, єдиному на всьому білому світі. Останні сумніви розвіялися за мить, коли Віка відвернулась до вікна й вимовила:
— Вибач, що штовхнула тебе.
Яна поглянула на Еда. Вона помітила, як він стискає долоню Вікторії й з нетерпінням чекає на відповідь. Дівчина зрозуміла, що ці двоє — близькі люди. Ед готовий допомагати Вікторії, попри всі її чудасії та нестерпний характер, а та прийшла сюди вибачитись, попри їхні непрості стосунки. Якщо це не кохання, то щось дуже близьке до такого почуття.
Яна сказала те, що не могла не сказати.
— Вже вибачила.
Незручне мовчання затягнулося, коли в кімнату зазирнула Марина Сергіївна.
— Може, чаю?
— Дякую, але ми поспішаємо.
Ед подався до виходу і потягнув за собою Віку. Біля дверей він озирнувся й вперше за увесь час посміхнувся.
— Одужуй. Мати Тереза передає тобі вітання.
— Спасибі. Доглядайте за нею, гаразд?
— Обов'язково.
Несподівані гості покинули дім, а Яна відкинулася на подушку й подумала, яка складна штука — життя. Абсолютно непередбачувана.
* * *
Вона вкотре заснула. Уві сні її поцілувало сонечко. Весняне, тепле, яке пестить, але не палить. Дуже приємне відчуття.
Яна посміхнулася, поступово прокидаючись, але ще не розплющуючи очей.
Сильні ніжні руки поправили на ній ковдру. Потім одна з них лагідно торкнулася щоки. Тихий шепіт лунав, немов колискова:
— Кохаю тебе, моя люба, усім своїм серцем люблю. Ти — наче промінчик сонця, який я ніде не згублю.
Це було так мило й зненацька, що сльози підступили до очей. Дорослий серйозний чоловік вимовляє ліричні рядки. Яна не зуміла стримати солоні краплі, що покотилися з куточків очей. Затуманеним поглядом вона спробувала зосередитись на улюбленому обличчі. Притиснула чоловічу долоню до своєї щоки, трохи повернула голову й поцілувала.
— Ти вивчив це заради мене?
— Тільки для тебе. Почуваюся незручно. Я не надто сильний у красивих словах. Сподіваюсь тобі сподобалося. Якщо ні… У мене тут ще є шпаргалка у телефоні. Хотілося, щоб гарно.
— Знаєш, я не вижила б…
Остап не дав їй доказати, закривши поцілунком рота.
— Все в минулому. Викинь із голови та забудь.
Зітхнувши, вона похитала головою.
— Це непросто.
— А я на що? Ти одужаєш, і ми одразу ж підемо вчитися плавати.
— Вчи... Ні, ти не можеш вимагати цього від мене! Я не піду в басейн й особливо до озера.
Сльози одразу ж висохли, а сама Яна ледь не підхопилася з дивана. Остап утримав її — не оригінально, але дієво, обійнявши так міцно, що їй одразу перехотілося вириватися.
— Не довіряєш?
Вона зрозуміла, що він має на увазі, але зізналася:
— Все одно страшно.
— Знаю, але спробувати треба. Що раніше, то краще.
— Я подумаю.
Чоловічі руки легко, заспокійливо погладжували її спину, і Яна поступово розслабилася. Остап знову заговорив:
— Можливо, заразом, ти подумаєш ще про дещо?
Серце забилося у передчутті. Голос зірвався, коли вона спробувала пожартувати:
— Це так само важливо, як навчитися плавати?
Остап відсторонився й зазирнув у її обличчя. Він дивився так серйозно, ніби від цієї розмови залежало життя.
— Набагато важливіше. Найголовніше.
