Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

— Що ж тепер буде? — засовалась на місці Віка.

— Побачимо.

— Мене… Вагітних забирають до в'язниці?

Ед зітхнув, обійняв її за плечі й притиснув до себе. Їй не вірилося, що він і досі поряд. Віка заплющила очі, жадібно вбираючи його тепло.

— Не знаю. Можливо. Навіщо ти це зробила?

Вона очікувала на це запитання, але не знала, як краще пояснити, що саме змусило її влаштувати жахливу подію. Коли все починалося, Віка не сумнівалася, що чинить правильно, не думала, що можна інакше. Власні аргументи, почуття, поведінка здавалися настільки вірними, що вона жодного разу не засумнівалася в тому, що робить — до того моменту, як Синичка повисла над водою й промовила «Відпусти мене».

Віка трусонула головою, відганяючи жахливі спогади.

— Боялася, що ти від мене втечеш.

— А до чого тут ця мала?

— Я думала, що ти й вона... Ви так розмовляли там — біля лікарні, що мені стало страшно.

— Хіба я не маю права спілкуватися з іншими жінками?

— Так. Тобто ні. Тобто... Я не знаю, як це пояснити!

— А мені як накажеш зрозуміти?

— Раніше ти ні на кого так не дивився, — Віка стійко витримала погляд Еда, розуміючи, що зараз вирішується багато що. — Синичка тобі подобається, і я подумала, що саме її ти хочеш, що саме вона тобі потрібна.

— І тому зіштовхнула її з мосту?

— Це вийшло випадково. Повір мені нарешті! Я не збиралася її втопити, тільки хотіла провчити, тобто пояснити, що ти їй не дістанешся.

Ед примружив очі.

— Вирішувала за мене?

Вона не збиралася зазіхати на його свободу, яку він цінує, можливо, найбільше в житті, але мимоволі зробила це. Віка схопила Еда за руку, інстинктивно намагаючись утримати поруч, але змусила себе розтиснути пальці. Вона не хотіла, щоб він знову відчув себе загнаним у клітку.

— Ні! Звичайно ж, ні. Я просто ревнувала. Пробач мені.

— Це не до мене.

— Що?

Вікторія не розуміла, що він має на увазі. Невже відмовляється від неї?

— Не в тієї людини прощення просиш, — Ед кивнув убік. — Он там є парочка. З цими словами — до них.

Перепрошувати у Синички?

Від цієї думки шлунок Вікторії стиснувся. Вона навіть подумала, що це токсикоз повернувся. Краще б він. Вона не могла собі уявити, як скаже щось подібне своїй суперниці.

— Я не зможу.

— Навіть якщо через це я від тебе піду?

Горло стиснуло. Вікторії довелося прокашлятися, щоб знову заговорити.

— Отже, вона тобі небайдужа.

Ед прибрав з її плечей руку, і Віка завмерла в очікуванні, але він лише дістав з кишені цигарку й запалив. Видихнув дим убік. Мабуть, не хотів шкодити її дитині.

Вікторія раптом зрозуміла, що готова зробити будь-що, аби Ед залишився з нею. Вона вже збиралася переступити через гордість і зізнатися йому в цьому, коли чоловік заговорив сам.

— Ти знаєш, що повторювати я не люблю. — Віка кивнула, і Ед продовжив: — Взагалі вимовляти промови — це не моє.

— Ед, я все розумію…

— Я тебе вислухав, тепер твоя черга. Вдруге повторювати не буду. — Віка шморгнула носом і схрестила руки на грудях, щоб ненароком не потягтися до Еда. — Ти вирішила, що Яна мені потрібна, і накинулася на неї, наче на злочинницю. Ще б пак! Твоє его не терпить конкуренції. У жодному вигляді. А ти не пробувала поглянути на те, що відбувається, з іншого боку?

— З якого?

Віка справді не розуміла, про що він каже. Який ще інший бік? Вона кохає Еда, а Яна стала на її шляху. Все просто.

— Чи потребує ця дівчина такого, як я? Поглянь на них? — Віка слухняно перевела погляд на пару, що обійнялася на очах у всіх. Вона знову позаздрила Синичці. Від цього буде важко вилікуватись. — У Яни є її Остап. Вони щасливі разом. У них — спільні інтереси та життєві цілі. Думаєш, їй захочеться проміняти все це на мене — людину з сумнівним минулим та невідомим майбутнім? Особисто я не сумніваюся, що завжди почуватимуся поруч із нею неповноцінним, а вона почне мене жаліти. Думаєш, я цього хочу?

Віка слухала й потрохи починала розуміти те, що раніше вислизало від неї, залишалося в тіні. Сказане виглядало доволі логічно. Ось тільки не було в промові Еда нічого про неї — про них.

— А чого хочеш ти?

Вона не дуже сподівалася на відповідь, але Ед знову її здивував.

— Все настільки просто, що, на перший погляд, виглядає досить наївно та прозаїчно. Я хочу люблячу дружину, дітей — нормальну сім'ю, про яку міг би дбати. Комусь може здатись, що цього замало для щастя. Тоді цей хтось надто мало бачив у своєму житті, тому що саме у таких речах — головний сенс усього.

Те, що відбувалося, виглядало нереально — її шалені ревнощі, падіння з мосту Синички, несподівана поява Остапа й Еда і на довершення до всього дивне зізнання незвичайного чоловіка у звичайних людських бажаннях. Над усім цим варто було поміркувати, але Вікторія не могла — не мала сил, принаймні зараз. До того ж до них прямував дільничний.