Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
У корчениці Микула пильно придивлявся, а часом і допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозуміле в блискучих іскорках, які виривались з-під міха і розтоплювали крицю, срібло, мідь. Широко розплющивши очі, дивився Микула на Мутора, коли той цідив із ллячки в колиб[145] розтоплений метал, а згодом виймав звідти гривни, персні, лунниці.
І все, все навкруг було дивним і незрозумілим для Микули, що жив досі далеко від Києва, у весі над Дніпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корчениці, щоб перепочити, він часто стояв і довго дивився на Гору, бачив круті схили, вал, стіну з вежами…
З корчениці виходив Мутор.
– Що, Микуло, дивишся на Гору?
– А так, дивлюся, думаю: що там?
Мутор посміхався.
– Отам, на Горі за околлям, валом, стіною, живе князь з дружиною, боярами і воєводами. Туди, Микуло, попасти важко – є земля, є Гора, а ми живемо у передградді, між небом і землею…
– А як би мені попасти туди, на Гору? – запитував Микула. – Син мій, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
– Про Добриню ми довідаємось, – відповів Мутор, – піди на торг, там усіх дружинників знають…
– Чого ж ти замовк, Муторе? Хіба княжі дружинники лихі люди?
– Ні, Микуло, – промовив Мутор. – Я не сказав, що дружинники лихі люди. Тільки, бач, їх не дуже полюбляють у нас на передградді. Княжа дружина що? Спить і їсть, та ще п’є меди з медуш княжих. Хоч, правда, – додав він, – тепер і ти нібито дружинник…
Микулі стало навіть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже він ішов не їсти й пити.
– Це я пожартував, – сказав Мутор, помітивши, як знітився Микула. – Ти, брате мій, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу – негоже мені ходить по дань…
З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, і Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Дніпра, як там купають коней.
– Добриню ти знайдеш, – говорив Мутор, – піди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче – адже князів багато, а в кожного по кілька дворів.
– Княгиня Ольга її взяла…
– А ти думаєш – у княгині один двір? Ні, брате мій, двори княгиня має й на Горі, і тут, за городом, у Вишгороді, в Ольжичах, у Будутині. Добра наша княгиня Ольга, тільки багато дворів має…
Про Добриню, як виявилось, довідатись Микулі було зовсім не важко. Вже перший дружинник, до якого несміливо підійшов Микула на торзі, відповів, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода і навряд чи й повернеться цього літа. Отже, Микулі нічого було шукати Добриню.
Пробував Микула розпитати в декого на торзі й про дочку, але хто вона, куди попала в Києві, де могла бути – цього розповісти не міг.
– Була в мене дочка, – говорив він, – молода, кароока, взяла її княгиня, а куди – не знаю…
Хто міг відповісти на це батькові, у якого боліло серце за дитиною, який часом і уві сні бачив її такою, якою колись вийшла вона із землянки над Дніпром?
І раптом, коли Микула отак марно намагався щось дізнатись про Малушу на Подолі, хтось із подолян – сідельник – сказав:
– А чому б тобі, чоловіче, не піти самому на Гору?
Микула звів очі.
– Та хіба ж туди пустять?
– Чому ж не пустять? Аби йшов з ділом… Хочеш, ходімо зі мною. Маю я нести сідла воєводі. Допоможеш, то й підем.
Микула радо погодився допомогти сідельникові, почепив одно сідло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слідом за чоловіком, що сам ніс кілька сідел на спині.
Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слідом за сідельником через ворота, потрапив на великий двір, де стояли княжі тереми й боярські та воєводські хороми. Коли він пізніше намагався пригадати, що бачив на Горі, все перемішувалось у його голові: обливаючись потом, він ішов за сідельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному місці Микула побачив Перупа із золотими очима, срібними вусами, перед ним горів вогонь… Все це Микулі нагадувало дивний сон, і він не знав, де кінчався сон, а де починалась правда.
Микула добре запам’ятав лише одне – коли він одніс сідла на двір якомусь воєводі, то залишився один і, щоб не потрапити у вир людей, одступив набік, пройшов між деревами, опинився під стіною города.
В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Під самою стіною стояли старі груші, а на гіллях їх – борті для бджіл. Микула навіть злякався: на кожному з цих бортів викарбуване було знамено – те саме, яке колись побачив Микула у лісі…
Сівши під однією з груш, Микула пригадав ту ніч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж тріски летіли на залиту місячним сяйвом траву.
А тепер він сидів у Києві, на Горі, і знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо, й завтра, піде він з князем проти ромеїв, і знамено маятиме над ним…
«Що ж трапилось? – думав він. – Чий я тепер є, і яке знамено є моїм?»
В цей час на стежці під стіною почулися тихі кроки. Микула схопився з місця й побачив, що до нього наближається жінка – молода ще, дуже красива, в світлому одязі, з низкою ключів у руці.
Жінка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустріти, і була дуже здивована, але очі в неї були теплі, на обличчі грала посмішка.
Микула низько вклонився жінці, і та привітно хитнула йому головою.
І тоді він, радий, що зустрів тут цю жінку, ступив ближче.
– Дозволь мені, жоно, запитати, – звернувся він до неї. – Дочку я мав… Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я і зайшов сюди її пошукати.
Жінка здригнулась, вона, мабуть, не сподівалась, що якийсь собі чоловік підійде до неї, ще й заговорить, і низка ключів у її руці забряжчала.
«А може, – подумав Микула, – ця жона з князів? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи мені спуститись з Гори на землю!»
Жінка дивилась на Микулу, і тепер він помітив, що в неї не такі добрі, як здавалося спочатку, очі, не таке красиве сердите обличчя.
– А чому ж ти сам опинився тут,
