Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Князь Святослав помовчав і глянув на матір. Вона сиділа, заплющивши очі, всі в палаті тепер мовчали.

– На грецьких хеландіях, які стоять на Почайні, – сказав князь Святослав, – приїхав василік із Константинополя. Він привіз із собою п’ятнадцять кентинаріїв, щоб я дав це золото дружині і йшов на болгар…

– А скільки болгар воліли б імператори, щоб ми вбили за це золото, княже? – роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко від помосту.

– Багато, воєводо, багато… десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.

– Дешево цінують імператори людську кров! – ще більш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. – Чуєте, за грецький золотник дві тисячі люду.

Золота палата гомоніла багатьма голосами, як Дніпро в негоду.

– Воєвода Хрум, – підняв свою руку і обірвав гомін у палаті князь Святослав, – сказав добре про золото грецьке. Імператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотіли б, щоб я взяв це золото, зібрав дружину, пішов за Дунай, знищив якомога більше болгар, втратив і свою дружину. А Візантія потім добила б Болгарію, а згодом, ставши на Дунаї, пішла б і підкорила Русь…

– То є чорна зрада, княже! – крикнули всі в палаті. – Не вір, княже, гречинам!.. Не йди в Болгарію!..

– А далі? – запитав і ледь посміхнувся князь Святослав. – Якщо не підемо, імператори підкорять Болгарію, вийдуть на Дунай, зроблять там середину своєї землі і підуть на Русь…

Велику думу завдав боярам своїм і воєводам князь Святослав, і всі вони в глибокому мовчанні стояли в палаті.

– Тому я, – обірвав напружене мовчання князь Святослав, – роблю так, щоб урятувати Русь і захистити Болгарію. Порадившись із матір’ю княгинею, я послав, бояри мої й воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатію, а в ній писав, що Візантія дає мені золото за те, щоб я йшов на нього, і ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Візантію… Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден іти на Візантію сукупно з нами, то я іду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далі на Візантію…

– І яку відповідь привіз тисяцький Богдан?

– Тисяцький Богдан не міг привезти відповідь, бо його на смерть скарав кесар Петро.

– Розбійник! Убивця! – лунали голоси.

І ще дужче й грізніше, як хвиля, що б’ється в скелю:

– Веди нас, княже, на гречинів і Петра!.. Потягнемо за тобою… Веди нас! Через усі землі підемо. Веди!

Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Він розумів бояр і воєвод. О, тепер вони були єдині, бо знали, що Візантія всім їм готує ярмо і смерть. А хіба не те саме скажуть люди земель Русі, коли Святослав звернеться до них?

Він підняв руку, у якій тепер сяяла булава – золотий знак київських князів. Здавалося, яблуко булави увібрало в себе проміння від свічок і все сяйво дня, що вривалось у палату.

– Воєводи мої і бояри! – урочисто сказав князь Святослав, і слова його звучали, як на роті. – Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, від роду руського київські князі, воєводи, бояри і всі людіє Руської землі, даємо роту боротись за Русь з імператором ромеїв і кесарем Болгарії.

Це була надзвичайна й вирішальна година для земель Русі, для всіх людей її і далеких нащадків. Не вперше Русь ішла проти Візантії, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег і Ігор. А все ж то були брані малі, рани від них вже давно забулись.

Зараз прийшла інша година. Візантія збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азією й Єгиптом, на довгі віки вона хотіла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабів.

Але Русь не носитиме візантійського ярма, руські люди не будуть рабами Візантії. Тримаючи в руці свій знак, перед щитом і мечем став навколішки, даючи роту, князь Святослав. Всі мостини в палаті загули – навколішки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколішки, промовляючи священну клятву.

– До Перуна! До Перуна! – гриміло в палаті.

Розділ другий

1

Князь Святослав знав, що важко буде Русі боротись з імперією, яка має найкраще в світі військо, і тому готувався до війни так, щоб вдарити на ворога всією силою, а самим якнайменше пролити крові.

На відміну від батьків своїх Олега і Ігоря, що ходили до Константинополя тільки на лодіях, князь вирішив іти тепер морем і суходолом. Та й ворогів було тепер два – кесар і імператор. Отже, і війська треба було мати вдвоє, втроє більше, ніж у колишніх походах, – п’ятдесят, шістдесят тисяч.

У першу чергу князь звелів готувати до далекого походу лодії. Він хотів посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожній лодії могло їхати тридцять-сорок воїв, отже, треба було десь з півтисячі лодій. І це мусили бути не однодеревки-довбанки, а високі набойні лодії, насади з настилом угорі.

Лодії будували всі землі Русі – Чернігів і Любеч, Смоленськ і Новгород, верхні землі. Першої ж весни з прибутною водою Дніпром, Десною, Прип’яттю попливли до Києва плоти й ключі однодеревок, видовбаних чи випалених з великих і довгих колод дуба, липи, верби.

Нижче від Києва, у Вітичеві, плоти ці й однодеревки зустрічали вправні дереводіли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же на березі в кілька рядів ставили підпори для майбутніх насадів, випалювали на вогнищах, гнули для них міцні дубові кокори, з кори дерев і лози готували гужву.

В цей же час до Вітичева через Перевесище й Берестове їхали і їхали вози – на них везли різну кузнь, яку майстри заліза готували в передградді: сокири, тесла, долота, кручені цвяхи.

Працювали вдень і вночі. Далеко понад Дніпром чути було людські голоси, цокотіння сокир, сухі удари тесел, скрізь горіли вогнища, пахло смолою.

І вже у Вітичеві понад берегом на підпорах вимальовувались обриси майбутніх лодій – днища в них довбані, залізними цвяхами прибиті кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив’язувались гужвою дошки-насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжні кораблі, що могли рушати і в море!

Неспокійно було в цей час і на передградді, де в хижах і