Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– То ти хочеш полагодити батькову землянку й усі кліті, купити коней, засипати житом ями?
– Ти багато хочеш, – сказав Микула. – Я все це мушу зробити, але після раті.
– А Бразд і Сварг ідуть на рать? – запитала Віста.
– Ні, не йдуть…
– Боги! – скрикнула Віста. – Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти – вотоляк, латана свита, і йдеш. Чого ж ти підеш?
Микула довго затримався з відповіддю, а далі почухав всією правицею голову й повільно сказав:
– Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б і гречин прийшов – вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин і Бразд один одному гнесі[142] не зроблять… А мене вони вже обавили – закуп я у Бразда, скоро-скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин – стенить моє серце, жажелі[143] вони готують на виї наші, пропали всі ми і наша земля, Русь…
Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?
– І ще я згадую батька Анта, – уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. – Він говорив про скарб, закопаний за городищем, над Дніпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якій жили батько Ант, діди Уліб, Воїк, давні предки… І я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони ідуть на нас. І батьки наші, і діди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть мені: «Іди, Микуло!» От я й мушу йти. Збери мені порти, дві сорочки, постоли, а більше нічого мені й не треба.
Віста глибоко зітхнула. Якщо говорити по правді, вона не зрозуміла всього, що сказав Микула, але зрозуміла головне – Микула мусить іти бити невідомого їй ворога, бо інакше загине земля, ліси, Дніпро, всі вони. І Віста сказала:
– То й я піду з тобою, Микуло! Колись жони ішли з чоловіками на рать. І моя рука там знадобиться.
– Ні, Вісто! – відповів Микула. – Колись були раті одні, зараз вони важкі й жорстокі. Тобі йти зі мною не годиться!
І тоді вони разом вийшли з хижі, стали за порогом.
Сонце зайшло. Фарби неба вгорі мерхли, ніби квіти, яких торкнувся мороз. Над Дніпром, над луками й селищами стояла тиша. В цій тиші на селищі почулись звуки – там раз за разом гупав молот, бряжчало залізо.
То Сварг кував ратним людям зброю – мечі, списи, вістря для стріл. Мав би Микула достаток, пішов би до Сварга, замовив і собі меч із срібним крижем, золотим яблуком, і не з простого заліза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився наромейських черепах. Але немає в Микули достатків, а Сварг, хоч і брат, задарма нічого не зробить…
«Але, – пригадав Микула, – є в мене інша і, може, не гірша зброя».
– Зажди, – сказав він Вісті і зник у хижі.
Коли через короткий час Микула повернувся, Віста його навіть не пізнала: він стояв на порозі з шоломом на голові, з щитом у руці, довгим мечем на поясі.
– Ти як батько Ант! – вирвалось у Вісти.
Микула постояв біля порога, ступив крок вперед, вийняв із піхов меч, що аж заскреготав від іржі, й махнув ним.
– Проти такої зброї ромей не встоїть, – сказав він.
Аж тоді вони повернулись до хижі, сіли біля вогнища поїсти. І побачив ще Микула за вогнищем, на приступці серед богів, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срібла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жінки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихітними ніжками. Голова жінки закінчувалась кілечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.
Скільки різних рук тримали цю оберегу? Її одягав і з нею ходив на брань батько Ант, носили її дід Уліб, прадід Воїк, а може, й давніші пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу – богиню, що давала людям рід, житу – ріст, землі – плід, всьому сущому – життя. У далеких походах, як говорив Микулі ще Ант, Мокоша нагадувала про рідну землю і, як богиня цієї землі, оберігала того, хто її носив.
Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокоші, а потім почепив на шию під сорочкою. Нехай Мокоша оберігає і його!
І вийшли з селища над Дніпром мужі й уноші одного з древніх полянських родів. У декого з них були мечі й щити, інші йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старійшини Анта, був і шолом, і меч, і щит.
Перед ними стелився далекий і важкий шлях, спочатку до Києва, далі – на ромеїв. Вони знали, що не всі повернуться з раті, але, як це було до них і після них, не сумували, ішли на рать, як на труд…
В одному місці за селищем, коли за шеломами[144] круч сховались рідні землянки й хижі, хтось із них почав, а інші підхопили:
Дніпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
зрубаєм главу царю ромеїв,
принесем додому і честь, і славу…
І в цей час всіма шляхами Руської землі, а часто і без шляхів, всіма ріками, що линуть з північного краю до полудня, а часом і волоком між ріками поспішали пішки, комонно, на човнах багато таких мужів і юнаків.
Русь вставала проти ромеїв!
4
У Києві вої земель руських стояли у передградді, на Подолі, скрізь по Оболоні, а ще багато, – добре, що була година, – днювали й ночували над Почайною і Дніпром.
Микулі щастило. Він прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернігівської землі раніше, ніж вої інших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передградді у кузнеця Мутора.
Багато див набачився Микула в корчениці Мутора, бо був той найспритнішим із кузнеців передграддя, варив залізо, мідь, срібло, вмів робити всяку кузнь – мечі й шоломи, миски й братини, гривни й персні, через що всі вважали його кудесником, віщуном.
Та який справді кудесник був з Мутора? Мав він численну родину – жону Талку, двох синів, двох дочок, тісно було в його хижі, де всі покотом спали на землі. Сам Мутор спав там, де й працював, – біля міха в корчениці,
