Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Проте однієї зміни Добриня зрозуміти не міг. Раз і вдруге, а пізніше й завжди, як тільки-но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цікавилась, чи не був часом Добриня в Будутині. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, і ще – чи здорова вона, чи не бідує…
Добриня розповідав княгині про Малушу, що знав. Але чому це могло цікавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула відповіді, замислювалась, зітхала – цього вуйко княжича Володимира не розумів.
Не розумів Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.
Тільки уноша княжич не приймав і не любив бабиної ласки. Втім, він не терпів будь-чиєї ласки, він любив тільки батька князя та ще Добриню.
Це, звичайно, розумів і князь Святослав. Тому ніколи не брав Добрині з собою в походи, не відпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород більше, ніж інші, а тому й сказав Добрині:
– Їдеш ти, Добринє, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати військо. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрі люди там живуть, тільки далеко до них, Верхній Волок між нами, як стіна, стоїть. Зійдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай…
Так і поїхав Добриня за Верхній Волок, у верхні землі Русі.
3
До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечір. Коні їхні були в милі, самі вони хиталися, як п’яні. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у інші села над Дніпром, і вони одразу ж веліли любечанам збиратись.
Разом з усіма пішов і Микула. Збирались вони за городищем над Дніпром – там споконвіку відбувався торг, ігрища й свята, за городищем у полі спочивали вічним сном також старійшини й усі прості люди їхнього роду.
Усі стали на кручі, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на коні, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:
– Великий князь київський Святослав велів сказати людіям своїм, що одвіку гречини робили велике лихо Русі, а зараз ще більшу роблять лжу, хочуть поневолити сусід наших болгар, а відтак і нас… Князь Святослав велів сказати людіям своїм, – вів далі Кожема, – що мусимо-сьми встати за честь і славу нашу, берегти покон батьків, іти на ворогів. За собою кличе вас князь на рать!
Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: «Великий князь Святослав кличе всіх на рать», Микула оглянувся навкруг.
Він думав, що з гурту його односельців один за одним почнуть виходити поважні люди, які з давніх-давен радо йшли на рать, бо війна ж їм приносила дань і славу, вийдуть Бразд і Сварг, вийдуть Гордин і Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в раті не знайдеться місця. Та й не Микулі їхати на рать – у них коні, зброя, а в нього тільки руки.
Але чому ж це Бразд не виходить наперед і не подає голосу? Сварг? Тільки тепер Микула помітив, що Сварга тут зовсім немає, а здалеку долетіла луна молота, – клепле Сварг броні. Не виходили наперед і Гордин та Путша, – вони стояли збоку, щось говорили між собою.
– Мужі! – трохи розгублено і з якоюсь тривогою крикнув Кожема. – Уся земля наша в небезпеці, смерть готується для нас і дітей наших. Або ромеї, або ми… Князь Святослав кличе всіх своїх людей.
Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, він був певен, всі вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великій небезпеці земля, смерть їм готують ромеї.
Але знову ніхто не вийшов. Стоячи біля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав броні, Гордин і Путша мовчали.
І чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невідомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть різні часи й різні люди, але Микула мусить бути незмінним, мусить пам’ятати й охороняти рідну землю…
І коли досі Микула гаразд не розумів, про який скарб говорив його батько, як не розумів і того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що він усе зрозумів.
Він зрозумів, що любить над усе в світі Дніпро, сині гори над ним, зелені луки й жовті піщані коси, тепле небо над собою, жону й дітей, людей, які стоять тут, над кручею, і за все це готовий віддати кров і життя.
Микула ступив вперед – раз, другий і третій, зупинився проти Кожеми й сказав:
– Я іду на рать!
Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що ніяково переступав з ноги на ногу, й відповів:
– Добре, воїне!
А вміє слідом за Микулою виходили інші люди їхнього селища – літні, молодші і зовсім юні… Їх збиралося все більше й більше, і тільки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.
Микула повільним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усі боки розтікаються любечани. Поїхав і волостелин, поруч із ним, тримаючись за стремено, ішов Бразд – він вів Кожему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалині, Микула спустився з валу, зайшов до хижі.
Сів біля вогнища й сказав Вісті:
– Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.
Віста сплеснула руками.
– Ти їдеш на рать? Але куди?
Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:
– На ромеїв іду… далеко-далеко!
Їй важко було зрозуміти, проти кого й для чого йде Микула на рать, і вона запитала:
– Ти хочеш мати дань і стати таким, як Бразд?
– Ні, – відповів Микула, – не по дань іду і не буду
