Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Вої з страхом дивились на цей поріг. Вони були певні, що тут під водою живуть страхітливі водяники, що це вони виткнули з-під води свої гострі ікла, що вони вічно неяситні – жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодії, які рушають у поріг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не під силу людині.

Лодії зупинились вище Неяситі, вої виймали з них приготовлені ще з Києва волоки – дерев’яні котки. Волокти лодії доводилось по низькому берегу, а тут у ярах і лісах завжди чатували печеніги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодії на берег і волочила їх вподовж всього порога, а ще більше воїв з списами й луками напоготові йшли в яри й ліси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенігів.

Волоком треба було пройти шість тисяч кроків. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих кроків. Вони переносили до самого кінця порога вантажі на плечах, але лодії однаково були важкі, посувались на котках повільно, вгорі висіло смалке сонце, гарячий пісок обпікав ноги, всі обливались потом.

З самого ранку до пізнього вечора волочили по піску лодії, навіть ніч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситі. Але вже зовсім близько була тиха вода, і незабаром, коли сонце підвелося високо в небі, лодії одна за однією стали спускатись на воду. Неясить була позаду.

І вже їх не лякали три пороги за Неяситтю – Вільний, Вручий, і останній – на стрижні; після перших порогів і Неяситі лодії проходили їх впевнено, швидко.

Ще деякий час Дніпро линув між двох високих кам’яних берегів, що нагадували вузькі ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесі, далі за яким посеред Дніпра височіли скелі й зеленіли ліси на острові Григорія.[147]

Здалеку було видно на ріжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Під ним гості й вої, що збирались рушати в пороги, а також і ті, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.

Жертву – хорта і півня, як це водилось по покону, – складав Святослав, бо в поході він був князем і жерцем. Він стояв перед високим дубом, на якому тріпотіло молоде листя, а між гіллям висіли зотлілі полотнища, заіржавлені, пощерблені мечі, пробиті шоломи і списи – жертви багатьох людей і язиків, що минали цей священний острів.

Тепер перед дубом на острові поклав меч і щит Святослав. Він дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, він просив і надалі допомагати їм…

Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю під дубом змочила кров хорта і півня, вої стали на коліна, з уст їх зірвалась молитва – давня молитва пращурів:

Боги, допоможіть нам і помилуйте,

Боги, даруйте нам перемогу на брані й мир на землі,

За це славимо і молимось вам, боги!

Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, і думав про те, чи доведеться йому і всім їм ще раз стояти тут і складати вдячну жертву?!

3

За островом Григорія Дніпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високі гори, не обривались над плесом кручі, не врізувались у воду й жовті коси. Понад Дніпром з обох боків зеленими мурами тяглись плавні – хистка болотяна низина, де росла тирса, в якій вільно міг сховатись кінь, де сплітались у непроникну сітку корчуваті дуби, липи, вільшина, верби й лози.

Тільки ген далі, обабіч Дніпра, шуміли пісками кучугури, увінчані купками сосен. Сосни ці, неймовірно високі, з голими стовбурами і шапками гілля нагорі, нагадували дозорців, що, як владні хазяїни, довгі віки стояли й стоять над Дніпром, дивляться й запам’ятовують, що робиться в далекому полі й тут, на Дніпрі.

З лодії князя Святослава було видно, як подекуди від берегів Дніпра в глибину плавнів тікають вузькі рукави; за ними голубіють тихі затоки, там від них відходять нові рукави. Куди вони тікають, хто там є, де їм кінець – ніхто не знав. Княжі вої ніде не зупинялись, лодії їх поспішали на південь.

І от нарешті Дніпро ще раз зімкнувся між двох високих берегів, ніби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодії якийсь час пливли між горами, а тоді перед очима воїв відкрилась така безмежна широчінь, такий неосяжний голубий простір, що захопило дух. «Море», – подумали молоді вої.

Але це ще було не море, а тільки гирло Дніпра – Білобережжя, останній місток між Дніпром і Руським морем. Білі береги, до яких рвалися заморські гості і де люди з Русі перед далекими походами востаннє прощались з рідною землею.

Влітку ці береги не бували порожніми. Праворуч від Дніпра, до самого Істра, тягнулись землі угличів і тиверців. Вони виїжджали сюди і торгували тут, на Білобережжі, з заморськими гістьми. Ліворуч від Дніпра недалеко були й Клімати, де жили греки-херсоніти – хитрі, меткі, спритні люди, що завжди тут перехоплювали гостей і вміли краще, ніж угличі й тиверці, торгувати.

І зараз, тільки лодії князя Святослава з’явились на плесі, вони на швидких конях прилетіли з поля й стали на берегах. Проте коли херсоніти дізнались, що на лодіях ідуть не купці руські, а вої, то одразу підтягли попруги у коней, сіли в сідла й тільки пил звівся за ними в полі.

Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокір, побачивши своїх земляків, і був певен, що він, зустрівши їх на Білих берегах, поцікавиться тим, що робиться в Кліматах, перекаже щось батьку в Херсонес.

Але Калокір десь сховався й не виходив з лодії, поки на берегах були херсоніти. йому, здавалось, було навіть прикро, що тут з’явились його земляки. Тільки тоді, коли херсоніти сіли на коней і з гиком полетіли в поле, Калокір вийшов на берег, щоб розім’яти кості.

«Важко жити людині, яка не має ні роду свого, ні рідної землі», – подумав Святослав.

І коли Калокір підійшов до князя, без толковинів запропонував йому походити на косах, бо він, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотів іти з василіком. Він сказав Калокіру, що має багато діла з воями, а