Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з північного краю, зірвалася зоря. Вона була дуже велика, сліпучо-білого кольору, летіла небом просто на захід, через береги й Дніпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовті коси, кожну лозинку на них, куликів і кряків, що, сховавши голови під крила, стояли й спали біля самої води.
У цю хвилину на лодіях мало хто дивився на Дніпро. Дружинники підняли весла, завмерли, вони прикипіли поглядом до неба, де, залишаючи по собі пухнастий слід, блискавично летіла зоря. Вона промчала над Дніпром, над горами правого берега і, густо почервонівши, догоріла на далекому заході…
Навкруг стало темно-претемно. Лодії зупинились. Ніхто не гріб, ніхто не подавав голосу, всі сиділи вражені тим, що побачили, засліплені блиском зорі.
У цій темряві князь Святослав почув розмову двох дружинників, що сиділи на веслах недалеко від нього.
– Зоря упала – помер хтось…
– То не зоря, а Перунів спис… Це він дає нам знак.
– До чого знак – загинемо чи повернемось на щитах?
– Не відаю… Але знаю – був це Перунів знак.
Далі дружинники заговорили тихше, так, що князь нічого почути не міг. А тим часом очі звикли до темряви, окреслились плесо, світильники, темні береги, вгорі замерехтіли зорі, у воду опускались весла, лодії рушили з місця.
Поява зорі вразила не тільки дружинників, а й князя. Він був певен, що це не звичайна зоря, яка іноді пролітає небом, а зоря-знак. Чому саме в цю ніч знак пройшов по небу, що віщує їм Перун?
Стоячи на кермі, князь дивився навкруг, ніби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком він помітив, що далеко-далеко за Дніпром ледь почало ясніти небо. Скоро світанок. І роса опадала на одяг, дубове кермо, – скоро новий день.
І тоді він особливо виразно почув, як завжди буває перед світанком, що близько, зовсім близько над берегами співають солов’ї. Вони співали поруч, у кущах, які минали лодії, скрізь на берегах, десь по той бік Дніпра.
Коли князь Святослав вслухався в цей солов’їний спів, йому здалося: то не солов’ї співають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любові. А хіба не про те ж саме промовляє небо на сході – звідти йде світанок, світло хоче знищити ніч, розвіяти тьму?
Так чому ж не жити людям серед цієї краси й дозвілля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж і тільки цього прагнуть вої, що сидять на лодіях. Не за здобиччю ратною ідуть вони в далеку сторону – хочуть миру.
«Але хіба, – думав князь Святослав, – був і є на землі мир? Брані були допреже дідів наших і при отцях наших, світ стоїть до брані, брань стояла до світу. І зараз тихо над Дніпром, тихо в луках навкруг, співають солов’ї, вої сплять, прагнучи миру й любові, а десь уже чатує, гострить меч ворог, він хоче поневолити цих людей, знищити Русь».
Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Ніс лодії різав плесо, за упругами дзвеніла вода, за кермом рябіла хвиля, кипіли вири.
Знак на небі уночі показував їм шлях на захід. Це знак перемоги!
2
Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогів, стояла незвичайна яснина, вітер попрощався з ними востаннє біля Києва та й подався в інші землі…
Але в щасті цьому таїлося і нещастя. Вітрила на лодіях лежали згорнуті, доводилось пливти тільки на веслах, гнати важкі лодії було дедалі трудніше, дні стояли гарячі, смалкі, задуха не зменшувалась навіть ночами.
Швидко спадала й вода. Біля Києва, Родні й ще якийсь час лодії, коли навіть на них не гребли, несло за течією, вони пливли ніби в широкому морі. А далі води одшуміли, стали в берегах, на кручах засихали вже збиті повінню заплави. Усі турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетіти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?
Недалеко від самих порогів, де на берегах громадились кам’яні скелі і де каміння вже рябіло по всьому плесу, лодії зупинились. Старі вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Ігорем, залишили лодії, пройшли плавнями до першого порога, надвечір повернулись назад, та з невеселими вістями.
У порогах, розповіли вони, ще було багато води, перші три пороги можна пролетіти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззі. Але у головний поріг – Неясить – на веслах вони не наважувались рушати.
Усю ніч лодії стояли в плавнях біля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночі не запалювати вогнів, а на скелях і далі в полі поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печеніги, треба було стерегтися. Ніч минула спокійно, ніхто й ніщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тільки запалилась на сході денниця, всі прокинулись. На лодіях ставили нові керма – дубові, гребці готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, відштовхуватись від каміння. Тоді ж на лодіях почали підіймати й укоті.
Не всі лодії рушали в пороги разом. Одривались від берега по одній, кожна випливала на плесо, шукала виру – і летіла вперед… Гребці навіть не брали весел, течія була така швидка, що досить було керма – і лодія слухняно завертала між гострим камінням. Коли ж одна зникала на обрії, рушала інша…
Перший поріг, який одні вої називали Будилом, інші – «Не спи!», а перелякані гречини за ними – «ессупь!», ледь було видно під водою. З обох берегів тут у Дніпро врізувались дві камінні забори, далі від берегів вони зникали під водою, а на самому плесі над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябіла хвиля. Одна за однією, мов випущені з луків стріли, пролітали лодії цей поріг, виходили на чистоводдя.
Але вдалині у цей час з’явився острів – там знову був поріг, Дніпро в цьому місці дуже вузький, тільки один прохід був на плесі, між двома скелями, і треба мати добре око, міцну руку, щоб лодія пролетіла, не черкнувшись каміння між скелями.
Проте і цей поріг лодії одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумів Будило. Це був тихий, спокійний поріг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсім близько гула страшна Неясить.
Уже здалеку було видно, як шипить, вирує вода в Неяситі. Зрадливе пасмо каміння там одразу ж під водою
