На дорозі - Джек Керуак
Восени я й сам вирушив додому з Мехіко, і якось уночі, відразу за ларедським кордоном, в Ділі, Техас, я стояв на гарячій дорозі під ліхтарем, об який билися літні метелики, аж раптом почув кроки з темряви, бачу, шкандибає високий старий із сивиною, що розвівається, і мішком за спиною; запримітивши мене, він сказав:
– Іди, оплакуй людину. – І згинув у пітьмі.
Чи означало це, що мені нарешті слід пішки вирушити у своє паломництво по всіх темних дорогах Америки? Мене перетрясло, і я поспішив до Нью-Йорка, і одного разу вночі, стоячи на темній вулиці Мангетена, я закричав у вікно квартири, де, як вважав, гуляють мої друзі. Але з вікна висунулася голівка чарівної дівчини і запитала:
– Так? Хто там?
– Сел Парадайз, – відповів я і почув, як ім'я моє луною рознеслося по сумній і порожній вулиці.
– Піднімайся, – сказала вона. – Я саме варю гарячий шоколад.
Я піднявся, і там була вона – дівчина з чистими й невинними милими очима, які я завжди шукав, і до того ж так довго. Ми домовилися шалено кохати одне одного. Взимку ми збиралися переїхати в Сан-Франциско зі всіма нашими бітовими пожитками та ламаними меблями на якій-небудь вантажівочці. Я написав Діну і розповів йому про це. У відповідь він надіслав величезного листа завдовжки у вісімнадцять тисяч слів, усе про свої молоді роки в Денвері, і сказав, що приїде за мною і особисто вибере нам стару вантажівку та відвезе нас додому. У нас залишалося шість тижнів, щоб заощадити на машину, ми почали працювати і рахувати кожен цент. Несподівано Дін усе ж приїхав, на п'ять з половиною тижнів раніше, і ніхто не мав грошей, щоб здійснити цей план.
Я якось вийшов погуляти серед ночі й повернувся до моєї дівчинки, щоб розповісти їй, що я надумав за прогулянку. Вона зустріла мене в темному маленькому коридорі з дивною усмішкою. Я щось почав їй розповідати, як раптом помітив незвичайну тишу в кімнаті, обернувся й побачив на радіо пошарпану книжку. Я знав, що це була «висока полуденна вічність» Діна – Пруст. Немов уві сні, я побачив, як він виходить навшпиньки з кімнати в одних лише шкарпетках. Він уже не міг розмовляти. Він підстрибував і сміявся, він заїкався, махав руками й казав:
– Ох… ох… ви повинні слухати й почути. – Ми слухали, нагостривши вуха. Але він забув, що хотів сказати. – Насправді, послухайте… гмм. Дивися, дорогою Селе… мила Лаура… я приїхав… мене нема… але почекайте, ох, так. – І він з кам'яною печаллю втупився у свої руки. – Не можу більше говорити… ви розумієте, що це… або може бути… Але слухайте! – Ми слухали. – Ви ж бачите… більше не потрібно розмовляти… і далі.
– Але чому ти приїхав так рано, Діне?
– Ох, – відповів він, глянувши на мене неначе вперше, – так рано, так. Ми, ми дізнаємося… тобто, я не знаю. Я їхав поїздами… у теплушках… у старих жорстких вагонах… Техас… усю дорогу грав на флейті і на дерев'яній окаріне. – Він витяг свою нову дудочку, зіграв на ній декілька скрипучих нот і підстрибнув у шкарпетках.
– Але, звичайно ж, Селе, я можу розмовляти так само, як завжди, і мені є багато чого тобі розказати, насправді, я все читав і читав цього чіткого Пруста дорогою через усю країну і врубався у величезну кількість речей, про які розповісти тобі в мене просто не буде ЧАСУ, а ми все ще не поговорили про Мехіко і про те, як ми там розлучилися з тобою в лихоманці, – але не потрібно ні про що говорити. Так?
– Добре, не будемо.
І він почав розповідати історію про те, чим займався весь цей час в Ел-Ей, зі всіма мислимими й немислимими подробицями, як він відвідував якусь сім'ю, обідав, розмовляв з батьком, із синами, з сестрами, як вони виглядали, що їли, яка в них обстановка, їхні думки, їхні інтереси, їхні душі; таке докладне тлумачення зайняло в нього три години, а закінчивши, він сказав:
– Ох, але чи бачиш, те, що я НАСПРАВДІ хотів тобі сказати, набагато пізніше… Арканзас, коли я їхав поїздом… грав на флейті… грав з хлопцями в карти моєю непристойною колодою… виграв грошей, видав соло на окаріне для моряків. Довга, довга, жахлива подорож, п'ять днів і п'ять ночей, тільки щоб побачитися з тобою, Селе.
– А як щодо Каміл?
– Звичайно… чекає мене. У нас із Каміл тепер усе навіки правильно.
– А Інез?
– Я… я… я хочу, щоб вона повернулася зі мною у Фріско і жила б на іншому кінці міста, як ти думаєш? І навіщо я тільки приїхав?
Пізніше він сказав у раптову мить очманілого подиву:
– Н-ну і, так, звичайно, я хотів побачити твою милу дівчинку і тебе… радий за вас… люблю вас, як і раніше. -Він пробув у Нью-Йорку три дні, квапливо готувався сісти на зворотний потяг, діставав залізничні квитки, щоб знову перетнути континент, п'ять днів і п'ять ночей у запорошених вагонах і купе з жорсткими полицями, а у нас, звичайно, не було грошей на вантажівку, і ми не могли поїхати з ним. З Інез він провів одну лише ніч, пояснював, пітнів і бився, і вона його вигнала геть. Йому прийшов лист на мою адресу. Я його бачив. Він був від Каміл:
«Моє серце розірвалось, коли ти пішов через рейки зі своєю сумкою. Я все молюся й молюся, щоб ти повернувся неушкодженим… Я дуже хочу, щоб Сел і його подруга приїхали й жили на нашій вулиці… Я знаю, що в тебе все вийде, але не можу не хвилюватися, тепер, коли я все вирішила… Діне, це кінець першої половини століття. З любов'ю і поцілунками, дуже просимо прожити з нами разом і другу половину. Ми всі чекаємо тебе». Підпис – Каміл, Еймі і маленька Джоані. Отже, життя Дінове утряслося в найгіршій гіркоті, яка коштувала більше за все,
