На дорозі - Джек Керуак
Час від часу в містечку запалювалось туманне світло, це був шериф; оглядаючи місцевість із слабеньким ліхтариком, він щось про себе бурмотів посеред ночі в джунглях. Потім я побачив, як його світло хитається в наш бік, і чув, як він м'яко підходить по траві та піску. Він зупинився й посвітив на машину. Я встав і глянув на нього. Тремтячим, майже жалібним, і надзвичайно ніжним голосом він сказав:
–
Dormiendo? - вказуючи на Діна посеред дороги. Я знав, що це означає «спати».
–
Si, dormiendo.
–
Bueno, bueno, - сказав він тихенько та з сумом і без охоти продовжив свій самотній обхід. Таких чудових поліцейських Бог ніколи не давав Америці. Ніяких підозр, ніяких проблем, ніяких зауважень – він був опікуном сплячого містечка, оце й усе.
Я повернувся до свого сталевого ліжка й розлігся з розпростертими руками і навіть не знав, чи наді мною гілки, чи відкрите небо, мені було все одно. Я відкрив рота і глибоко вдихнув атмосферу джунглів. Це не було повітря, ніяке не повітря, це був відчутний і живий подих дерев і боліт. Я не міг спати. Десь далеко півні кукурікали про світанок. Досі не було повітря, вітерця, роси, був лише той самий тягар Тропіка Рака, що нас усіх прикував до землі, на якій ми лежали та здригались. У небесах не було ознак світанку. Раптом у темряві я почув страшенний гавкіт, потім віддалений тупіт кінських копит. Звуки чулися ближче й ближче. Що за безумний нічний вершник? Потім я побачив видіння – дикий кінь, білий, немов привид, скакав дорогою в бік Діна. За ним бігли та гавкали собаки. Я їх не бачив, вони були старі брудні пси із джунглів, проте кінь був білосніжний, величезний і майже фосфоричний, його було легко розгледіти. Я не хвилювався за Діна. Кінь його побачив і проскакав біля його голови, обігнув машину, немов корабель, м'яко завертаючи, і поскакав далі через місто, роздратований псами, попотів назад на інший бік джунглів, і я лише чув, як віддаляється звук копит у ліси. Собаки заспокоїлись і сіли облизувати себе. Що то був за кінь? Що за міф, привид, що за дух? Я розповів про це Діну, коли він прокинувся. Він думав, що це мені наснилося. Потім він почав віддалено згадувати, що йому снився білий кінь, і я сказав йому, що це був не сон. Стен Шепард ліниво прокинувся. Декілька рухів, і ми знову страшенно спітніли. Як і раніше, стояла неймовірна пітьма.
– Давайте заведемо машину і подмемо трохи повітря! – просив я. – Я вмираю від задухи.
– Добре!
Ми виїхали з містечка і подалися по божевільному шосе, наше волосся розвівалося на вітрі. Крізь сірий туман прокрався світанок, він відкрив густі болота з обох боків, з високими давніми лісами, що спираються на зарості підліску та кланяються їм. Ми деякий час котились повз залізничні колії. Дивна антена радіостанції Куїдад-Мадре постала перед нами, наче ми були в Небрасці. Ми знайшли заправку і залили бак, якраз коли остання нічна комашня крутилась чорною масою біля лампочок і мертво падала нам у ноги величезними групами спіралей, деякі з них з крилами завдовжки в чотири дюйми, інші були страшними бабками, достатньо великими, щоб з'їсти птаха, і тисячі великих комарів та несказанних павукоподібних комах. Я стрибав по тротуару, наляканий ними; нарешті я опинився в машині, тримаючись руками за ноги й перелякано дивлячись на підлогу, де навколо коліс роїлася комашня.
– Поїхали! – закричав я. Дійові та Стену комахи аж ніяк не докучали; вони спокійно пили з пляшки «Мішн-Орендж» і ногами відкидали їх від охолоджувача води. їхні сорочки та штани, так само, як і мої речі, були вкриті кров'ю та тисячами мертвих комах. Ми глибоко відчували запах нашого одягу.
– Знаєте, мені цей запах починає подобатись, – сказав Стен. – Я більше не відчуваю свого запаху.
– Це дивний, добрий запах, – додав Дін. – Я не перевдягатиму свою майку аж до Мексико-сіті, я хочу все в себе всмоктати і все пам'ятати.
Ми погнали далі, створюючи вітерець для наших закам'янілих гарячих облич.
Потім попереду виросли гори, цілковито зелені. Після цього підйому ми знову мали бути на великому центральному плато і готові гнати в Мексико-сіті. За короткий час ми піднялись на п'ять тисяч футів посеред туманних перевалів, які оглядали бурхливі жовті річки в милі під нами. Це була велична ріка Моктазума. Індіанці біля дороги ставали дуже дивними. Вони були окремою нацією, гірські індіанці, закриті від усього, крім Панамериканської магістралі. Вони були короткі та маленькі, з поганими зубами, і носили величезні ноші на своїх спинах. Через величезні зелені ущелини ми бачили клаптики сільських угідь на пологих схилах. Індіанці ходили вгору і вниз по кручах та обробляли землю. Дін вів машину п'ять миль на годину, щоб роздивитись.
– Уііі, я не думав, що таке існує! – Угорі на найвищій вершині, заввишки як будь-яка вершина Скелястих гір, ми бачили, як ростуть банани. Дін вийшов з машини, щоб показати їх нам і стояв, чухаючи свій живіт. Ми були на гірському виступі, де над проваллям світу трималася маленька хижка. Сонце створювало золотий туман, закриваючи Моктезуму, тепер річка була більш ніж за милю від нас.
У дворі біля хижі стояла маленька трирічна дівчинка з пальцем у роті, роздивляючись нас великими коричневими очима.
– Вона, мабуть, у житті не бачила, як тут хтось парку-ється! – видихнув Дін. – Привіт, маленька! Як справи? Ми тобі подобаємося? – Маленька дівчинка сором'язливо відвернулась і надула губки. Ми почали говорити, і вона знову розглядала нас із пальцем у роті. – Ех, я б так хотів їй щось дати! Подумайте тільки, народитись і жити над цим проваллям -це провалля означає все, що ти знаєш у житті. Її батько, мабуть, лазить по ущелині з мотузкою, збирає свої ананаси в печеру, рубає деревину під кутом вісімдесят градусів і все дно знаходиться у нього під ногами. Вона ніколи, ніколи
