На дорозі - Джек Керуак
– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.
Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.
– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:
– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.
Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.
До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:
– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.
– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.
– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?
Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.
– Ей, чувак, я сказав у Техасі, що дістану тобі дівчину, – так ось, розтрусіть свої кістки і прокидайтесь, хлопці; нас чекають дівчата.
– Що? Що? – заволав Дін, підскочивши весь розхристаний. – Де? Де?
– Цей хлопець Віктор покаже нам, де.
– Ну так, давай, давай! – Дін вискочив з машини й потиснув Вікторові руку. Навколо станції крутився гурт хлопців, вони сміялись, половина була боса, всі в обвислих солом'яних капелюхах.
– Чувак, – сказав мені Дін, – чи це не гарний спосіб провести день? Це набагато краще від денверських більярдних. Вікторе, ти маєш дівчат? Де? A donde? - крикнув він іспанською. – Чуєш, Селе, я розмовляю іспанською.
– Запитай, чи він може дістати трави. Ей, малий, у тебе є ма-ри-ху-ана?
Малий серйозно кивнув головою:
– О, коли завгодно, чувак. Ходімо зі мною.
– Ііі! Уііі! Ооо! – кричав Дін. Він зовсім прокинувся і стрибав на сонній мексиканській вулиці. – Ходімо разом!
Я давав «Лакі Страйкс» іншим хлопцям. Вони діставали море задоволення від нас, особливо від Діна. Вони повертались один до одного, прикриваючись долонями, і торохтіли про божевільного американця.
– Бачиш, Селе, вони говорять про нас і регочуть. О боже мій, що за світ!
Віктор сів з нами в машину, і ми поїхали. Стен Шепард міцно спав і прокинувся саме під час цього божевілля.
Ми виїхали в пустелю на інший кінець міста і звернули на розбиту дорогу, від якої машину трясло, як ніколи. Попереду був дім Віктора. Малесенька халупка стояла на краю рівнини, вкритої кактусами та кількома деревами, а на ґанку сиділо декілька чоловіків.
– Хто це? – збуджено крикнув Дін.
– Це мої брати. Моя мама теж там. Сестра теж. То моя сім'я. Я одружений, живу в центрі.
– О, що там з твоєю мамою? – здригнувся Дін. – Що вона скаже про марихуану?
– Ой, вона мені її дістане.
Поки ми чекали в машині, Віктор вийшов, побіг до будинку, сказав пару слів старій жінці, котра відразу почала збирати сухий цвіт марихуани, який зірвали з рослин та залишили сушитися на пустельному сонці. Тим часом брати Віктора вишкірялись на нас із-під дерева. Вони хотіли підійти до нас знайомитись, проте в них забрало би багато часу підвестись та пройтись. Віктор повернувся, солодко усміхаючись.
– Чувак, – сказав Дін, – цей Віктор – наймиліший, иайкрутіший, найбожевільніший малий демон, якого
