На дорозі - Джек Керуак
Дін їхав далі десять миль на годину, роззявивши рота від подиву і бажаючи побачити кожну можливу людину на дорозі. Ми дерлися вгору.
Поки ми піднімались, повітря стало холоднішим, а індіанські дівчата на дорозі закутали голови та плечі шали-ками. Вони відчайдушно махали нам; ми зупинились подивитись. Вони хотіли продати нам маленькі шматочки гірського кришталю. їхні великі невинні коричневі очі дивились на нас із такою душевною силою, що жоден із нас не мав про них сексуальних думок; тим більше, вони були дуже малі, деяким було одинадцять, проте на вигляд тридцять.
– Подивись на ці очі! – дихав Дін.
Вони були, немов очі Діви Марії, коли та була дитиною. У них ми побачили ніжний пробачливий погляд Ісуса. Вони незворушно дивилися в наші душі. Ми потирали наші нервові сині очі й дивились в них знову. Вони й далі проймали нас сумним та гіпнотичним сяйвом. Коли вони говорили, то ставали надокучливими і майже дурненькими. У мовчанні вони були собою.
– Вони лише недавно навчилися продавати кристали, оскільки шосе побудували років десять тому – до того часу ця ціла нація, мабуть, мовчала!
Дівчата торохтіли навколо машини. Одна особливо душевна дитина схопила спітнілу руку Діна. Вона щось цокотіла індіанською.
– Ах, так, ах так, люба, – сказав Дін ніжно та трохи сумно.
Він вийшов з машини і пішов щось виловити з побитої валізки позаду – та сама стражденна американська валіза – і витяг годинника. Він показав його дитині. Вона пищала від щастя. Інші купчились навколо зі здивуванням. Потім Дін порився в долоні маленької дівчинки, щоб знайти «найсолодший, найчистіший та найменший кристалик, який вона особисто підібрала для мене в горах». Він знайшов кристалик завбільшки з ягоду. І вручив їй годинник. Роти дівчат розкрились, немов роти дітей у хорі. Щаслива дівчинка притиснула його до своєї обідраної одежини. Вони гладили Діна та дякували йому. Він стояв серед них, його пом'яте обличчя дивилось у небо, шукаючи наступний вищий фінальний перевал, і він був схожий на їхнього пророка. Та ось він сів у машину. Вони не хотіли, щоб ми від'їжджали. Дуже довго вони бігли за нами й махали на прощання, поки ми повзли по перевалу. Дорога звернула вбік, і нам їх не було видно, а вони все бігли за нами.
– Ох, це розбиває мені серце! – крикнув Дін, вдаривши себе кулаком у груди. – Як довго вони продовжуватимуть із цією подякою та подивом? Вони бігтимуть за машиною аж до Мексико-сіті, якщо ми їхатимемо достатньо повільно?
– Так, – сказав я, бо я знав.
Ми ввійшли в незбагненні висоти Східної Сьєрра-Мад-ре. У тумані сяяли золотом бананові дерева. Великі тумани стояли над кам'яними стінами, що тяглися уздовж краю ущелини. Моктазума тонкою золотою ниткою, вилася внизу по зеленій підстилці джунглів. Повз нас котилися дивні тістечка на перехресті цієї вершини, а індіанці в накидках спостерігали за нами з-під своїх капелюхів і rebozos.
Життя тут було суцільним, темним та стародавнім. Яструбиними очима індіанці дивилися на Діна, урочистого й зайнятого у своїй несамовитій їзді. Всі простягали до нас руки. Вони зійшли з дальніх гір і з високих селищ, щоб простягнути руки за тим, хто, на їхню думку, може запропонувати цивілізацію, їм ніколи і приснитися не міг смуток і жалюгідні розбиті ілюзії. Вони не знали, що існує бомба, від якої всі мости та дороги можуть розірватись і перетворитися на купи сміття, а ми можемо одного разу самі стати такими ж жебраками, як і вони, і простягати свої рученята так само, як вони. Наш поламаний «Форд», старенький «Форд» Америки тридцятих років, яка йшла до процвітання, пробіг крізь них і сховався у хмарі пилу.
Ми дістались останнього плато. Сонце стало червоним, повітря – гострим та синім, а пустеля з її випадковими річечками була багатством піщаного палючого простору і раптових біблійних тіней. Дін тепер спав, а Стен вів машину. З'явилися пастухи, одягнені як у доісторичні часи, у довгі балахони, жінки несли золоті тюки, чоловіки були з палицями. Під величезними деревами сиділи пастухи посеред мерехтливої пустелі і радилися, вівці товпилися на підгір'ї і здіймали за собою пил.
– Чувак, чувак, – кричав я Діну, – прокинься й подивися на пастухів, прокинься й подивись на цей золотий світ, з якого вийшов Христос, дивись на це власними очима!
Він відірвав голову від сидіння, обвів поглядом всю цю картину в згасаючих променях червоного сонця і ліг знову. Прокинувшись, він мені детально описав усю картину:
– Так, чувак, я радий, що ти мене збудив. Ох, Господи Боже, що ж мені робити? Куди іти? – Він чухав свій живіт, зводив почервонілі очі до небес і майже плакав.
Невідворотно наближався кінець нашої подорожі. З обох боків тяглися широкі поля; шляхетний вітер наскрізь продував величезні дерева в розкиданих гаях і пролітав над старими місіонерськими будівлями, помаранчово-ро-жевими, у пізньому світлі сонця. Хмари висіли близько та велично.
– Мехіко на заході сонця!
Ми це зробили – дев'ятнадцять сотень миль, від дворів Денвера до стародавніх просторів світу, а зараз наближалися до кінця дороги.
– А чи не зняти нам майки в комахах?
– Ні-і, давайте в'їдемо отак просто в місто, і ну його все до біса. – І ми в'їхали так у Мехіко.
Недовгий гірський прохід несподівано вивів нас на висоту, з якої відкривався вид на все Мехіко, розпростерте у своєму вулканічному кратері під нами; воно викидало стовпи міського диму, засіяне вогниками, що палали в ранніх сутінках. Ми полетіли вниз, до нього, по
