На дорозі - Джек Керуак

Постійний, невгамовний пустельний вітерець задував у машину. Було дуже жарко.

– Бачите, як жарко? – сказав Віктор, сідаючи біля Діна на передньому сидінні та показуючи на розжарений дах «Форду». – Маєте ма-ри-ху-ану і вже не так жарко. Чекайте.

– Так, – сказав Дін, поправляючи свої темні окуляри, – я чекаю. Звичайно, Вікторе, хлопчику мій.

У цей час високий брат Віктора плентався до нас із горою трави на газеті. Він скинув її на руки Віктору, обперся на двері машини, щоб кивнути нам, посміхнутись і сказати: «Привіт». Дін теж кивнув і приємно йому посміхнувся. Ніхто не говорив; усе було добре. Віктор скрутив косяк небаченого розміру. Він скрутив (використовуючи коричневий паперовий мішок) виличезну сигару «Корона» із трави. Косяк був велетенський. Дін дивився на нього витріщеними очима. Потім підпалив і передав далі. Тягти з цієї штуки було наче нахилятись над каміном та вдихати. Воно заходило в горло одним великим ударом тепла. Ми тримали дим у собі та майже одночасно видихали. Ми одразу накурились. Піт замерз у нас на лобі, і раптом ми відчули себе на пляжі в Акапулько. Я подивився в заднє скло, там був ще один брат, найдивніший з братів Віктора – високий індіанець-перуанець із торбою через плече, – він спирався на стовп, занадто сором'язливий, щоб підійти та потиснути руку. Здавалось, наче машина оточена братами, бо з'явився ще один з боку Діна. Сталась най-дивніша річ. Усі так накурились, що звичайні формальності були безглузді, і всі зосередились на речах, які цікавили невідкладно, і тепер були лише дивні американці та мексиканці, котрі базікають між собою в пустелі, та дивна можливість близько бачити обличчя, пори шкіри, мозолі на пальцях, та сконтужені вилиці іншого світу. Індіанські брати почали тихо говорити про нас та коментувати; ми бачили, як вони роздивляються й порівнюють враження, або поправляють чи змінюють погляд: «Ага, ага», – поки Дін, Стен та я говорили про них англійською.

– Подивіться на того дивного брата он там позаду, який ні на йоту не зрушив від стовпа і не зменшив силу своєї задоволеної смішної сором'язливої усмішки. І ось цей, зліва від мене, старший, більш упевнений у собі, але сумний, на чомусь зациклений, може; він волоцюга в місті, тоді як Віктор щасливо жонатий, він як якийсь чортів єгипетський король. Ці чуваки справжні чорти. Я такого ніколи не бачив. І вони говорять про нас і цікавляться нами, бачите? Так само, як і ми, але зі своїми відмінностями, їхня цікавість, мабуть, зациклена на тому, як ми одягнені, – як і наша, якщо подумати, – але їм дивні речі, які в нашій машині, та наш сміх і, можливо, те, що ми інакше пахнемо. Тим не менше, я б око віддав, щоб дізнатися, що вони про мене говорять. – І Дін попробував. – Гей, Вікторе, чувак, що тільки-но сказав твій брат?

Віктор повернув до Діна сумні накурені коричневі очі:

– Ага, ага.

– Ні, ти не зрозумів моє запитання. Про що говорять хлопці?

– А, – здивувся Віктор, – тобі не подобається ця ма-ри-уана?

– Та ні, все добре! Про що ви розмовляєте?

– Розмовляєте? Так, розмовляємо. Як вам Мексика?

Було важко дати собі раду без спільної мови. І всі стихли і стали спокійними і знов накуреними, всі просто насолоджувались пустельним вітерцем та обдумували різноманітні національні, етнічні й особисті думи вічності.

Настав час для дівчат. Брати повернулись на свою базу під деревом, мати дивилась зі свого сонячного ганку, а ми повільно поїхали назад у місто.

Цього разу погойдування машини не було неприємним; це була найприємніша та найграціозніша подорож на світі, наче через блакитне море, а Дінове обличчя було залите незвичайним світлом, немов золото, і він нам казав розуміти пружини машини та оцінити подорож. Ми підстрибували, і навіть Віктор усе розумів і сміявся. Потім він показав ліворуч, куди треба їхати до дівчат, і Дін, дивлячись вліво з неймовірним задоволенням, нахилився в той бік, покрутив кермо й повіз нас м'яко і впевнено до нашої мети, водночас слухаючи спроби Віктора говорити і грандіозно та небагатослівно промовляючи:

– Так, звичайно! Я в житті б не сумнівався! Вирішено, чувак! О, саме так! Чому ж, боже милий, ти мені кажеш найприємніші речі? Звичайно! Так! Поїхали! – На це Віктор відповідав суворо з феноменальною іспанською красномовністю. Одну божевільну мить я думав Дін розуміє все, що той говорив, із справжньою природною інтуїцією, а Дінове палюче щастя незбагненним чином пробудило у ньому генія миттєвого розуміння. А ще в таку мить він був надзвичайно схожий на Франкліна Делано Рузвельта -якась ілюзія в моїх палаючих очах та розплавленому мозку – я аж підскочив зі свого місця й ахнув від подиву. Крізь міліарди голочок райського сяйва я намагався роздивитися фігуру Діна, він виглядав, немов Господь Бог. Я був такий накурений, що мусив обпертися головою на спинку крісла; стрибки машини пробивали мене судомами екстазу. Сама думка про те, щоб подивитись у вікно на Мексику – яка на той момент була чимось іншим у моїй голові, – означала видертися з якоїсь блискучої валізи з коштовностями, в яку страшно заглянути очима, а скарбів та багатства в ній занадто багато, щоб сприйняти все одразу. Я ковтнув слину. Я бачив, як потоки золота течуть крізь небо прямо крізь подраний дах старої бідної машини, крізь мої очі, вони в них уливалися; вони були повсюди. Я глянув у вікно на гарячі сонячні вулиці й побачив у дверях жінку і подумав, що вона чує кожне наше слово й киває головою – рутинні параноїдальні видіння після трави. Проте потік золота не припинявся. На якийсь час я перестав усвідомлювати розумом те, чим ми займаємось, і оговтався лише пізніше, коли виглянув із вогнища й тиші, наче вийшов зі сну у світ чи з порожнечі в сон, і хлопці пояснили мені, що ми припаркувались біля дому Віктора, і він уже стоїть біля дверей машини із своїм маленьким сином на руках, і ось показує його нам.

– Бачите мою дитину? Його звати Перез, йому шість місяців.

– Та ну, – сказав Дін, його обличчя було й досі, як у святого, від зливи надзвичайного задоволення та блаженства, – він найгарніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Подивіться на ці очі. Тепер,