На дорозі - Джек Керуак
Рівниною тяглися довгі нетрі, вони наче гойдалися; у мерехтінні провулочків ми бачили якісь самотні фігури. Скоро настане ніч. Але місто заревіло, і ми поїхали повз забуті кафе, театри, всюди безліч вогнів. Кричали хлопча-ки-газетярі. Тинялися механіки, босоніж, з ключами й домкратами. Божевільні босоногі індіанці-шофери проскакували у нас під носом, оточували нас, гуділи і перетворювали вуличний рух на справжній хаос. Шум стояв несамовитий. На мексиканські машини не ставлять глушників. Сигналять усі довго та із задоволенням.
– Уїі! – кричав Дін. – Стережися! – Він зигзагом кинув «Форд» крізь загальний потік, граючись зі всіма. Він вів машину, як індіанець. Виїхав на круглий парадний проїзд по бульвару Реформи і покотився ним, і всі вісім спиць цього гігантського колеса вистрілювали в нас машинами в усіх напрямках, зліва, справа, izquiedra, просто в лоб, а він кричав і підстрибував від захоплення:
– Ось про такий вуличний рух я завжди мріяв! Всі їдуть!
Вихором промайнула швидка допомога. Американські швидкі рвуться вперед і прослизають у потоці машин із завиванням сирен, а прекрасні знамениті карети індіанців-фелахів просто проносяться міськими вулицями на вісімдесяти милях на годину, і іншим доводиться лише ухилятися, а ті не гальмують ні перед ким і ні за яких обставин, і пролітають наскрізь.
Ми бачили, як швидка щезала з очей у щільній вуличній штовханині на своїх розхитаних колесах. Всі водії були індіанці. Пішоходи, навіть старенькі, швидко бігли до автобусів, які ніколи не зупинялися. Молоді дідки Мехіко наздоганяли автобуси і по спортивному заскакували в них на ходу. Шофери автобусів були босі, божевільні, вони криво посміхалися і, згорбившись, щільно сиділи у своїх майках за здоровенними низькими кермовими колесами. Над ними горіли ікони. Світло в автобусах було коричневим і зеленуватим, а темні особи на дерев'яних лавах були, немов чітко окреслені.
У центрі Мехіко по головному променаду гуляли тисячі хіпстерів у солом'яних капелюхах і піджаках з довгими лацканами, вдягнутих на голе тіло: деякі торгували розп'яттями, а в провулках – травою, деякі молилися в бітових капличках поряд із сараями мексиканських вар'єте. Деякі завулки були просто смітниками з відкритими стічними канавами, а з них маленькі дверці вели просто в саманні бари розміром із стінну шафу. Щоб узяти келих, доводилося перестрибувати канаву, а на дні цього рову лежало стародавнє озеро ацтеків. З бару на вулицю можна було вибратися, лише притискаючись спиною до стіни.
Каву тут варили з ромом і мускатним горіхом. Звідусіль ревіло мамбо. Сотні повій шикувалися уздовж темних і вузьких вулиць, а їхні скорботні очі блищали нам серед ночі. Ми бродили, як у лихоманці, як сновиди. Ми їли чудові біфштекси по сорок вісім центів у мексиканському кафетерії, викладеному дивними кахлями, де кілька поколінь музикантів стояли за однією величезною марімбою, і співали бродячі гітаристи, і люди похилого віку дуділи в труби. По кислому смороду пізнавалися забігайлівки, де давали пульку – гранчасту склянку кактусового соку, всього за два центи. Нічого не зупинялося; вулиці жили всю ніч. Жебраки спали, загорнувшись у зідрані з огорож афіші. Вони цілими сім'ями сиділи на тротуарах, граючи на маленьких дудочках і хмикаючи безперервно собі всю ніч.
Стирчали їхні босі п'яти, горіли каламутні свічки, все Мехіко було одним величезним богемним табором. На перехрестях старі жінки розрізали варені яловичі голови, обертали шматочки тортильями і подавали їх з гарячим соусом на серветках із газет. Це було великим, остаточно диким, не знаючим заборон, дитинне місто фелахів, яке, як ми знаємо, ми обов'язково мали знайти в кінці дороги. Дін ішов, і руки теліпалися в нього з боків, як у зомбі, рот був розкритий, очі блищали – це було його дране і святе паломництво, що тривало до самого світанку, коли посеред поля якийсь хлопчисько в солом'яному капелюсі реготав, базікав і хотів поганяти з нами в м'яч, бо нічого ніколи не кінчається.
Потім мене кинуло в жар, я став марити і знепритомнів. Дизентерія. Я виринув із темної круговерті свого розуму і зрозумів, що лежу на ліжку на висоті вісім тисяч футів над рівнем моря, на даху світу; я знав, що прожив ціле життя і ще безліч інших життів у тлінній атомістичній шкарлупі власної плоті та що побачив уже всі свої сни. Я також бачив, як Дін схилився над кухонним столом. Це було через декілька ночей, він уже залишав Мехіко.
– Що ти робиш, чувак? – простогнав я.
– Бідний Сел, бідний Сел, ти захворів. Нічого, Стен про тебе подбає. А зараз слухай, якщо можеш почути крізь свою хворобу, тут я все-таки отримав розлучення від Каміл і тепер повернуся до Інез у Нью-Йорк, я їду сьогодні увечері, якщо машина витримає.
– І все це заново? – закричав я.
– І все це заново, друже. Треба повертатися до власного життя. Хотілося б залишитися з тобою. Буду молитись, щоб спробувати повернутися.
Мене схопили спазми в животі, я скорчився і застогнав. Коли ж я знову підвів очі, шляхетний хоробрий Дін стояв зі своєю старою поламаною валізою і дивився на мене згори. Я більше не знав хто він є, і він це знав, і співчував мені, і накрив мої плечі ковдрою.
– Так, так, так. Я вже повинен їхати. Це – стара лихоманка, Селе, бувай.
І він пішов. За дванадцять годин, у своїй жалюгідній лихоманці я, нарешті, прийшов до розуміння того, що його немає. Він саме в цей нічний час наодинці гнав машину назад по бананових горах.
Коли мені стало краще, я усвідомив, що він за щур, але тоді мені довелося зрозуміти неймовірну складність усього його життя; як він змушений мене тут кинути, хворого, щоб залагодити все зі своїми дружинами і своїми бідами.
– Так і має бути, старина Діне, я нічого не скажу.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ДІН виїхав з Мехіко і в Грегорії знову зустрівся з Віктором. Він допхав своє корито до самого Лейк-Чарлза, Луїзіана, де задня частина врешті-решт остаточно відвалилася просто на дорогу, як він завжди й очікував. Тому Дін послав Інез телеграму, та відправила йому грошей на авіаквиток, і решту шляху він пролетів. Прибувши в Нью-Йорк із свідоцтвом про розлучення на руках, він з Інез негайно попрямував до Ньюарку і там з нею одружився,
