На дорозі - Джек Керуак

– Прощавай, Грегоріє! – кричав Дін, посилаючи місту повітряні поцілунки.

Віктор був гордий нами і гордий собою.

– Тепер хочете лазню? – запитав він. Так, ми всі хотіли в чудову лазню.

І він нас відправив до найдивнішого місця – це були звичайні американські лазні за милю від міста на шосе, наповнені дітьми, що плескались у басейні, з душовими в кам'яній будівлі – за кілька сентавів кабінка, з милом і рушником від працівника. Крім цього це був ще й сумний дитячий ігровий майданчик з гойдалками й поламаними каруселями, і при тьмяному червоному сонці це здавалось таким дивним і таким прекрасним. Ми зі Стеном взяли рушники й застрибнули просто під льодяний душ, а вийшли з нього свіжі й оновлені. Дін не мився в душі, ми бачили його в парку, він прогулювася під руку з Віктором, зі смаком і втіхою розмовляючи і навіть збуджено нахиляючись у його бік, щоб щось підкреслити, розмахуючи кулаком. Потім вони знову взяли один одного під руку і прогулювались далі. Настав час попрощатися з Віктором, тому Дін використовув можливість бути з ним на самоті, дослідити парк та в цілому оцінити його так, як міг зробити лише сам Дін.

Віктор був дуже засмучений, що нам треба їхати.

– Ви повернутись Грегорія, побачити мене?

– Добре, чувак! – сказав Дін. Він, навіть, обіцяв повезти Віктора в Штати, якщо той захоче. Віктор сказав, що йому треба подумати:

– Маю дружину й дитину – не маю грошей – я подивлюсь.

Його приємна ввічлива усмішка світилася на червоному світлі, поки ми махали йому з машини. За ним був сумний парк і діти.

Розділ шостий

ОДРАЗУ після Грегорії дорога пішла вниз, великі дерева повстали з кожного боку, а в зелені, коли стемніло, ми чули гучне дзижчання мільярда комах, які звучали, як один невпинний високочастотний скрегіт.

– Ого! – сказав Дін, і ввімкнув передні фари, але вони не працювали. – Що? Що? Чорт, що тепер? – Він злився і бив по панелі. – Боже ж мій, нам доведеться їхати через джунглі без фар, ви подумайте про цей жах, мені буде видно лише коли їхатиме інша машина, а машин нема!

І звичайно нема світла! Чорт, що ж нам робити?

– Просто їдемо далі. А може, нам краще повернутись назад?

– Ні, ніколи, ніколи! їдемо далі. Я ледве бачу дорогу. Ми доїдемо. – Тепер ми їхали через чорнильну темряву крізь плач комах, і на нас спустився страшний, гидкий, майже гнилий запах, і ми згадали, що по карті зразу після Грегорії починається Тропік Рака. – Ми в нових тропіках! Не дивно, що так смердить! Понюхай!

Я висунув голову з вікна; комахи розбивались об моє лице; здійнявся шалений скрегіт, щойно я підставив вухо вітру. Раптом наші фари знов запрацювали, і машина дивилася вперед, освітлюючи самотню дорогу, котра пробігала між суцільними стінами спадаючих дерев, заввишки більше ста футів.

– Сучий син! – крикнув Стен ззаду. – Хай йому чорт! Він досі був дуже накурений. Ми раптом зрозуміли, що

він досі був накурений, а джунглі та проблеми зовсім не впливали на його радісну душу. Ми всі почали сміятись.

– До біса все! Ми просто закинемо себе у бісові джунглі, ми тут сьогодні заночуємо, погнали! – крикнув Дін. -Старий Стен має рацію. Старому Стену наплювати! Він настільки накурений тими жінками, і тою травою, і тим безтямним, несусвітнім, неможливим для сприйняття мам-бо, яке так рубає, що в мене досі тріщать від нього барабанні перетинки – уіі! Він настільки накурений, що знає, чим займається!

Ми скинули наші майки і, напівголі, з ревінням мчали через джунглі. Не було міст, нічого, загублені джунглі, миля за милею, вниз, де ставало гарячіше, комахи дзижчали голосніше, рослинність ставала вищою, запах гидкіший і гарячіший, поки ми до нього не звикли, аж він нам сподобався.

– Я просто б хотів роздягтися й валятися, валятися в тих джунглях, – сказав Дін. – Ні, чорт, чувак, я саме це і зроблю, щойно знайду гарне місце.

Раптом перед нами виник Лімон, містечко в джунглях, декілька коричневих ліхтарів, темні тіні, величне небо над нами та гурт чоловіків, скупчених перед халабудами – перехрестя у тропіках.

Ми зупинились у неймовірній м'якості. Було жарко, немов у печі липневого вечора в Новому Орлеані. На вулиці в темряві сиділи цілі сім'ї, розмовляли; час від часу проходили дівчата, проте дуже юні та лише щоб подивитись, які ми на вигляд. Вони були босоногі та брудні. Ми сперлись на дерев'яну лавку облупленого гастронома, де на прилавку стояли мішки з борошном і гнилими ананасами, над якими літали мухи. Усередині висіла олійна лампа, а на вулиці ще декілька коричневих ліхтарів, усе решта було чорним, чорним, чорним. Тепер, очевидно, ми були настільки змучені, що хотіли одразу заснути, тож поставили машину за декілька миль на ґрунтовій дорозі за містом. Було так нестерпно жарко, що неможливо було спати. Тому Дін постелив плед на м'якому гарячому піску на дорозі і заснув. Стен розлігся на передньому сидінні «Форда», відчинивши всі двері для протягу, але не було навіть натяку на вітер. Я на задньому сидінні мучився в калюжі поту, тож вийшов з машини й тинявся в темряві. Усе місто раптово заснуло; залишився єдиний звук – гавкіт собак. Як же я міг заснути? Тисячі комарів уже покусали нас у груди та за руки. Потім мені в голову прийшла розумна ідея – я вискочив на сталевий дах машини і ліг на спину. Там теж не було вітерця, проте сталь давала хоч трохи прохолоди і сушила піт на моїй спині, розчиняючи тисячі мертвих комах на моїй шкірі, і я зрозумів, що джунглі мене всмоктують у себе, і я стаю їхньою частиною. Лежати на машині обличчям до чорного неба було наче лежати в закритому багажнику літнім вечором. Уперше в моєму житті погода мене не чіпала, не ніжила мене, не морозила й не кидала в піт, вона стала мною. Я став єдиним цілим з атмосферою. М'який безконечний дощ мікроскопічних комах обдував моє лице, поки я спав, і він був надзвичайно приємний та заспокійливий. Небо було без зірок, невидиме й тяжке. Я міг там лежати всю ніч з лицем, відкритим небу, і мені це спричинило не більше шкоди, ніж укритись оксамитовим покривалом. Мертві комахи метушились