Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Все ж волію мати відповідь з теплом, а не з кригою…

Незабаром Калокір одержав відповідь.

Ще далеко до світання, але сторожа на городницях дає знати, що ніч закінчується. Спочатку мідяні звуки бил лунають на головній вежі, над ворітьми, де починається шлях до Подолу.

– Бля-а-ам… Бля-а-ам… Бля-ам… – ніби просять вони чогось…

Одразу ж озиваються била по всій стіні – на вежі, що височить над ручаєм, на вежі від Берестового, над ворітьми, що ведуть до Перевесища.

Тоді одразу розчиняються ворота Подільські і Перевесищанські, на тлі сірого ще неба видно, як по той бік воріт уже ждуть дворяни, що привезли всячину із сіл княжих. Вони повільно виїжджають на мости, в склепінні воріт лунко тупотять коні.

Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться від Подільських воріт до Берестовської вежі, запалюються вогники в теремах княжих та службах, що чорніють своїми шатрами ліворуч від головного конця аж до стіни города, ще більше вогнів спалахує праворуч – там, де живуть воєводи й бояри, а далі за ними до Перевесищанської стіни – купці, ремісники княжі й боярські, кузнеці різноликі й просто дворяни, всякая челядь, роб’ї, чорні люди.

Не тільки вогні свідчать про те, що Гора прокинулась, мов у роздратованій борті, все шумить, гомонить скрізь на Горі. На городницях змінюються сторожі, а вже вони завжди такі: вночі ходять потай, а тільки день – деруть пельки…

– Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодії прибули вночі? – чути на вежі дужий, хрипкий голос.

– Із Родні… Ро-о-дні! – виринає десь здалеку, з туману…

– А чиї стоять на плесі?

– Переяслав… Остер… Чернігів…

На всіх концях Гори вже іржуть коні, реве худоба, співають когути, риплять двері, чути чоловічі й жіночі голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стіною города вже прокинулись яри й ліси – звідти лине багатоголосий спів птахів.

Але найбільше голосів чути біля терема княжого – з усіх конців прямують туди воєводи й бояри, у сірій імлі окреслюються темні їхні постаті, чути, як бряжчить зброя, б’ються об камінь і викрешують на ньому іскри посохи…

У Золотій палаті горить небагато вогнів – два високі срібні свічники стоять на помості, обабіч старого дерев’яного з високою спинкою стільця, на якому сидить князь. Ще кілька свічників горять у кутках палати. Відблиски від них виривають з холодної півтемряви палати рублені стіни, на яких висять шоломи, броня і зброя давніх князів. У промінні від свічників видно чорну різьблену стелю з сволоками, від яких спускаються позолочені панікадила, ослони попід стінами…

Та от кілька гриднів відкривають важкі двері, і в палату повільно входять бояри й воєводи. Деякі з них – старіші, мужі ліпші й нарочиті – одразу прямують до ослонів, спираючись на посохи, сідають. Деякі товпляться посеред палати, стиха розмовляють між собою.

Бояри й воєводи, як і завжди, добре одягнені, з ними всі прикраси й знаки. На раду в Золотій палаті одягли вони оксамитові й полуярові жупани, підперезались високими шкіряними, золотом оздобленими поясами, взули червоні й зелені хзові чоботи, почепили на шиї золоті й срібні гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнуті ще краще – вони в жупанах, тканих золотою й срібною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцінним камінням.

Князь Святослав вийшов цього ранку із дверей, що чорніли одразу за помостом, не сам. По праву руку від нього йшла княгиня Ольга, слідом за ними ступав воєвода Свенелд, але він обминув помост і зупинився, став під стіною, де починались ослони.

У палаті залунали голоси:

– Здрав будь, княже со княгинею!

Князь Святослав відповів:

– Здорові будьте й ви, бояри мої й воєводи.

І князь Святослав з матір’ю сіли на помості.

Тоді в палаті стало надзвичайно тихо, ті, що сиділи на ослонах, прикипіли, здавалося, до холодних стін, ті, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.

– Бояри мої й воєводи! – почав князь. – Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот і будучність нашу.

У вузьких і високих вікнах палати, в які вправлені круглі скельця, починало запалюватись голубе сяйво світанку, воно змішувалося з промінням свічок, і обличчя людей здавалися від цього блідими.

– Відаєте, бояри й воєводи, – вів далі князь Святослав, – як ми жили і як живемо нині. Батьки й діди наші, – він подивився на броні князів і шоломи їх, у прорізах яких під заборолами нібито світились очі, – ці батьки й діди наші, – вів далі він, – з’єднували роди наші й племена, боролись з ворогами, які збройно ішли на Русь, перемагали. Але й днесь ці вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похід проти наших земель.

– Хозари? – лунає голос у гридниці.

– Печеніги? – запитує інший.

– Невже гречини? – лунає одразу кілька голосів.

– Хозари зараз розбиті, і вже їм не брати дані з Русі, – відповідає князь Святослав. – Із печенігами живемо ми мирно. Брань проти нас готують імператори Візантії, Нового Риму.

– Так чого ж, княже, – голосно промовляють, хапаючись за мечі, воєводи, – терпимо ми?

– Уже купців наших ромеї вбивають на всіх українах… – лунає хрипкий голос.

– Уже всі шляхи із земель наших закриті…

– Чому, княже, дозволяєш, – лунає ще один розпачливий голос, – їхати їм до нас? Он грецькі хеландії все літо стоять на Почайні…

У палаті стає все видніше, і князь Святослав бачить бородаті роздратовані обличчя бояр і воєвод. Всі схопились з ослонів, стоять, б’ють об підлогу посохами.

– Здавна, – починає знову князь Святослав, – ромеї говорять про мир і любов з нами, а справді думають лише про брань і хочуть знищити Русь. Вони, як таті, здавна підкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркел, щоб перетяти нам шлях на схід. Вони насилали на нас хозар, печенігів, всілякі орди… Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. І коли батько мій Ігор з каганом Симеоном пішли на Константинополь, імператори тремтіли…

– Так ходімо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! – гриміло в палаті.

– Коли б то ми могли піти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, – відповів на це князь Святослав, – тоді б ми ще раз прибили щит над його ворітьми. Але в Болгарії зараз кесарює Петро, мав він приязнь з імператорами таку, що невідомо було, де кінчається імперія, а де починається Болгарія. І хоч зараз кесар посварився