Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Герда стоїть біля плитки і готує зрази з капусти. Вона зовсім роздягнена, тільки на ногах у неї зелені розтоптані пантофлі і через плече перекинутий червоний кухонний рушник. Пахне капустою, жиром, пудрою і парфумами, за вікном тріпоче червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубили очима осінь.

— Чудово, що ти ще раз зайшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.

— Вибираєшся?

Герда порається далі, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.

— Еге ж — відповідає вона. — А тебе цікавить це?

Вона обертається й зиркає на мене.

— Цікавить, Гердо, — кажу я. — Куди ти переходиш?

— До готелю «Валгала».

— До Едуарда?

— Так, до Едуарда.

Гер да перевертає зрази.

— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.

Я дивлюсь на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — однак я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.

— У «Червоному млині» ти теж не будеш більше виступати? — питаю я.

— Я вже давно не виступаю в «Червоному млині». Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму.

З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.

— В Едуарда, — кажу я.

— Еге ж, в Едуарда, — повторює Герда. — Він дає мені бар. Я працюватиму в барі.

— І житимеш у «Валгалі»?

— Так, житиму у «Валгалі», в кімнатці на горищі, і працюватиму теж у «Валгалі». Я вже не така молода, як тобі здається; мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.

— Ти ж іще багато років можеш мати ангажемент, Гердо, — кажу я.

— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.

Я дивлюсь на червоне листя винограду, що тріпоче за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч длй цього й немає підстав. Мої стосунки з Гер-дою були не глибші, як пригода в солдата, що приїздить у відпустку; однак для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.

— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.

— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?

Герда киває.

— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.

— Чому ж… — починаю я і замовкаю.

— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.

Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.

— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.

— Нічого, Гердо. Нічого.

Вона накладає в тарілки їжу.

— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.

— Ради Бога, не патякай, а їж!

Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним. Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.

— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що я можу мати.

— Він марнославний і скупий, — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе, що сказав таке.

— Це краще, ніж неохайний і марнотратний, коли хочеш одружитися з кимось.

— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.

— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтись без мене.

— Ти стала іншою, — кажу я.

— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.

— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не варті талони.

— Скільки їх ще у вас?

— На півтора місяця.

Герда сміється.

— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.

— Це була наша єдина вдала операція.

Герда приймає з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:

— Я віддам абонементи Ґеорґові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».

Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.

— Чому не ходитимеш? — питає вона.

— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.

— Звичайно, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?

— Еге ж, чому? — сумно кажу я.

Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до вікна.

— Як швидко минув цей рік, — кажу.

— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває. Сподобається людині хтось і обов’язково виявиться, що він такий, як ти, — такий, що не пасує їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!

— Нічого.

Герда сміється.

— І навіть не намагайся ніколи зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. Ну, йди. Зажди, візьми ось це.

Герда виймає медальну й дає мені.

— Що це? — питаю я.

— Вона приносить щастя.

— А тобі вона принесла щастя?

— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й принесла. А тепер іди.

Вона випихає мене з кімнати і замикає за мною двері.

Я спускаюсь сходами. На подвір’ї мене зустрічають дві циганки. Вони тепер виступають у ресторані. Жінки-борці давно вже поїхали.

— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.

— Ні, — кажу я. — Сьогодні ні.

Я заходжу на своє подвір’я і бачу там якусь постать. Це знову старий Кнопф, котрий саме переді мною прийшов і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується поганити обеліск.

— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи його за плече. — У вас тепер є свій надгробок. Користуйтесь ним.

Я підводжу його до пам’ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.

Кнопф витріщає на мене очі.

— Мій власний