Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Я колись знав чоловіка, який міг з’їсти за одним разом три десятки крутих яєць, — каже один із них.

— Не може такого бути. Він би одразу помер, це доведено наукою.

Ще один любитель науки! Я люто зиркаю на нього.

— А ви самі бачили, щоб хтось від цього помирав?

— Це й так ясно, — відповідає він.

— Нічого не ясно. Наукою доведено тільки, що рано помирають шофери.

— Чому це?

— Від повільного отруєння бензиновими випарами.

Хазяїн з’являється із чимось схожим на італійський салат. Сон у нього як рукою зняло, він запалився спортивною цікавістю. Звідки він узяв салат із майонезом — незрозуміло. Салат навіть свіжий. Мабуть, хазяїн пожертвував частиною власної вечері. Я ковтаю й салат і виходжу з пивниці. В шлунку в мене пече, він ніби став ще порожні-ший, ніж був, і на серці теж не полегшало.

Вулиці сірі, тьмяно освітлені. І скрізь стоять жебраки. Це не ті жебраки, що були колись, — це інваліди, паралізовані, безробітні і старі люди з обличчями, ніби зліпленими з безбарвного зім’ятого паперу. Мені раптом стає соромно, що я так безглуздо об’їдався. Коли б я все те, що поглинув у пивниці, віддав двом чи трьом із них, вони б хоч один вечір були наїдені, а я все одно не відчував би себе голоднішим, ніж зараз. Я виймаю з кишені гроші, які ще маю, і віддаю жебракам, їх залишилось у мене небагато, та я й не збіднію від цього: завтра о десятій годині ранку вони все одно втратять четверту частину своєї вартості, коли оголосять новий курс долара. Восени сухоти в німецької марки стали ще вдесятеро скоротечніші. Жебраки знають це і відразу зникають, бо дорога кожна хвилина: ціна тарілки супу може за годину підскочити на кілька мільйонів марок. Це залежить від того, чи хазяїнові завтра треба буде знову закупляти продукти, чи ні, — і також від того, чи він ділок, чи й сам жертва інфляції. Коли хазяїн жертва, то для ще дрібніших жертв він просто манна небесна, бо завжди запізнюється підвищувати ціни.

Я йду далі. З міської лікарні виходить кілька чоловік. Вони оточують жінку, в якої права рука покладена в лубок і високо забинтована. Від жінки тхне ліками. Лікарня стоїть у темряві, ніби фортеця світла. Освітлені майже всі вікна: очевидно, всі палати заповнені хворими. Під час інфляції вмирає багато людей. Нам це відомо краще, ніж будь-кому.

На центральній вулиці я завертаю ще до бакалійної крамнички, котра часто буває відчинена довше, ніж усі інші. У нас угода з хазяйкою крамнички. Ми поставили її чоловікові надгробок середньої величини і за це маємо право набрати в її крамниці на шість доларів товарів, розраховуючись за них марками за курсом долара на друге вересня. Це довгостроковий обмін. Врешті, обмін вже давно у моді. Міняють старі ліжка на канарок, фарфор на ковбасу, прикраси на картоплю, меблі на хліб, піаніно на шинку, використані леза для гоління на відходи з овочів, старі хутра на перешиті військові шинелі, речі померлих на продукти. Ґеорґ чотири тижні тому мав можливість дістати майже новий смокінг, коли продавав тріснуту мармурову колону на постаменті, але з важким серцем відмовився від цього тільки через свою забобонність: він думає, що в речах померлого довгий час залишається щось від колишнього хазяїна. Вдова пояснила, що вичистила смокінг хімічним способом, і хлор витіснив усе, що залишилося від небіжчика. Ґеорґ довго вагався, бо смокінг був якраз на нього, але все ж таки відмовився.

Я натискую на клямку. Двері замкнені. Цього й треба було сподіватися, думаю я, дивлячись голодними очима на вітрину. Нарешті я втомлено рушаю додому. На подвір’ї лежать шість невеликих плит з пісковика. Вони ще незаймані, на них ще не видовбано імен. їх виготовив Курт Бах. Правда, це образа для його таланту — виконувати звичайну каменярську роботу, але зараз у нас немає замовлень на конаючих левів і на пам’ятники полеглим, тому Курт виготовляє на запас маленькі дешеві плити, які нам завжди потрібні, особливо тепер, восени, коли, як і навесні, люди мертимуть, як мухи. Про це подбають грип, голод, погана їжа й нестача життєвих сил.

За дверима Кнопфової квартири приглушено цокотять машинки. Крізь скляні шибки в дверях із кімнати, де шиють траурні сукні, проникає світло. Вікно в кімнаті старого Кнопфа темне. Мабуть, він уже помер. Треба було б поставити йому на могилу чорний обеліск, думаю я, цей зловісний кам’яний палець, що показує на небо. Для Кнопфа він був другою вітчизною, а продати його не могли вже два покоління Кролів.

Я йду в контору.

— Заходь сюди! — гукає Ґеорґ із своєї кімнати, зачувши мої кроки.

Я відчиняю двері і вражено зупиняюсь. Ґеорґ, як завжди, сидить

у кріслі, розіклавши перед собою ілюстровані журнали. «Літературний гурток елегантного світу», членом якого він є, саме прислав йому нову порцію споживи. Однак це ще не все. Ґеорґ сидить у смокінгу, в накрохмаленій сорочці і навіть у білій жилетці — точнісінько малюнок з журналу «Неодружений джентльмен».

— Он як! — кажу я. — Жадоба розваг заглушила в тобі голос інстинктів. Смокінг від удови!

— Зовсім ні! — Ґеорґ самовдоволено потягується. — Все, що ти бачиш тут, є лише доказом того, що жінки набагато винахідливіші за нас. Це інший смокінг. Удова виміняла його за свій у якогось кравця і таким чином заплатила мені, не вразивши моєї делікатності. Дивись — смокінг удови мав сатинову підкладку, а цей — із чистого шовку. І сидить він на мені краще, не тисне під руками. Через інфляцію обидва смокінги коштують у золотих марках однаково, але цей елегантніший. Так у виняткових випадках делікатність навіть окупляється.

Я оглядаю його. Смокінг добрий, але теж не зовсім новий. Я не хочу бентежити Ґеорґа і тому не кажу йому, що ця річ теж, певно, від покійника. Але що в нас, врешті, не від покійників? Наша мова, наші звички, наші знання, наші сумніви — хіба не від них? Правда, на війні, особливо останнього року, Ґеорґ носив так багато мундирів з мертвих, часом із бляклими плямами від крові й заштопаними дірками від куль, що коли він тепер не хоче цього робити, то це не лише підвищена чутливість — це бунт і бажання миру. А сама змога не носити більше вбрання з покійників є для нього символом миру.

— Що поробляють кіноактриси Женні Портен, Ерна Морена і незабутня Лія де Путті? — питаю я.

— У