Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Ні, ми ще нічого не платили, — вигукують в один голос усі чотири жінки.

— Значить, вам треба радіти, пане Кнопф! За час вашої хвороби курс долара піднявся. І ви, самі про те не здогадуючись, уві сні заробили на цих речах.

Кнопф прислухається. Про інфляцію йому відомо з того, що горілка дедалі дорожчає.

— Значить, заробив… — бурмоче він. Потім обертається до своїх чотирьох розпатланих жертв.

— Ви вже й надгробок купили для мене?

— Ні, тату! — полегшено кричить квартет, благально дивлячись на нас.

— Чому не купили? — люто вигукує Кнопф.

Жінки витріщують на нього очі.

— От недотепи! — горлає він. — Ми ж могли б його продати! І заробили б, правда? — питає він Ґеорґа.

— Тільки тоді, коли б за нього було заплачено. Інакше нам, на жаль, довелося б забрати його назад.

— Он які Але ми могли б продати його Гольманові й Клоцу і вже потім розрахуватися з вами. — Фельдфебель знову обертається до свого виводка. — Ви, недотепи! Де гроші? Якщо ви не платили за матерію, то вони у вас ще є! Давайте сюди!

— Ходімо, — каже Ґеорґ. — Емоційна частина скінчилася. А в діловій для нас немає нічого цікавого.

Він помиляється. Через чверть години Кнопф з’являється в конторі. Від нього лине пряний запах горілки.

— Я дізнався про все, — каже він. — Брехня вам не допоможе. Моя жінка призналася. Вона купила у вас надгробок.

— Вона ж не заплатила за нього. Тому забудьте про це. Він вам тепер усе одно вже не потрібний.

— Вона купила його, — загрозливо повторює фельдфебель. — При свідках. Не пробуйте викручуватись! Купила чи ні?

Ґеорґ зиркає на мене.

— Ну, добре. Ваша дружина не купила, але приходила домовлятися.

— Купила чи ні? — горлає Кнопф.

— Ми давні знайомі, пане Кнопф, тому, якщо хочете, можете взяти надгробок, — каже Ґеорґ, аби заспокоїти старого.

— Отже, купила. Дайте мені квитанцію.

Ми з Ґеорґом перезираємось. Старий вояка швидко зметикував усе і хоче нас ошукати.

— Навіщо вам квитанція? — кажу я. — Заплатіть гроші і беріть надгробок.

— А ви мовчіть, дурисвіте! — накидається на мене Кнопф. — Квитанцію! — хрипить він. — На вісім мільярдів! Такі гроші! За кусок каменю!

— Коли ви хочете мати надгробок, то мусите зараз же заплатити за нього, — кажу я.

Кнопф бореться героїчно і здається аж через десять хвилин: витягає з кишені вісім мільярдів, які відібрав у своїх жінок, і віддає нам.

— Ну, а тепер квитанцію! — бурчить він.

Ми виписуємо йому квитанцію. Крізь вікно я бачу його жінок, що стовпилися на порозі. Вони злякано дивляться на нас і роблять нам знаки. Кнопф одняв у них геть усі гроші до останнього мільйона.

Тим часом фельдфебель отримує свою квитанцію.

— Так, — каже він Ґеорґові. — А скільки ви тепер заплатите мені за камінь? Я продаю його.

— Вісім мільярдів.

— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам заплатив вам! А де ж інфляція?

— Інфляція існує. Сьогодні надгробок коштує вісім з половиною мільярдів. Я порахував вам вісім, як купівельну ціну, хоч півмільярда нам треба було б заробити на продажу.

— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток? Ви привласнили його?

— Пане Кнопф, — кажу я. — Коли ви купляєте велосипед, а через годину перепродуєте його, то не одержите навіть тих грошей, які самі заплатили. Так ведеться і в роздрібній торгівлі, і в оптовій, і серед покупців; на цьому тримається наша економіка.

— Плювати я хотів на економіку, — незворушно заявляє фельдфебель. — Куплений велосипед — то вже вживана річ, навіть, коли на ньому ніхто не їздив. А мій надгробок цілком новий.

— Теоретично він теж уживаний, — кажу я. — 3 точки зору економіки. Крім того, не можете ж ви вимагати, щоб ми втрачали тільки тому, що ви залишилися живі.

— Шахрайство! Справжнісіньке шахрайство!

— А ви не продавайте надгробок, — радить Ґеорґ. — Це чудова реальна цінність! Колись він вам ще знадобиться. Немає безсмертних людей.

— Я продам надгробок вашим конкурентам Гольманові й Клоцу, коли ви зараз же не дасте мені за нього десять мільярдів!

Я знімаю телефонну трубку:

— Ідіть сюди, ми полегшимо вам роботу. Ось телефон, дзвоніть. Номер 624.

Кнопф нерішуче зиркає на мене, потім одмахується.

— То такі самі шахраї, як і ви. Скільки надгробок коштуватиме завтра?

— Можливо, на мільярд дорожче. Або й на два чи на три мільярди.

— А через тиждень?

— Пане Кнопф, — каже Ґеорґ. — Коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б отут і не торгувалися б з вами.

— Цілком можливо, що через місяць він коштуватиме трильйон, — заявляю я.

Кнопф прикидає в думці.

— Я залишаю камінь собі, — буркає він нарешті. — Шкода, що я вже заплатив за нього.

— Ми завжди можемо відкупити його.

— От чого захотіли! Без зиску я його не продам. Залишаю собі і буду ним спекулювати. Поставте його в доброму місці, — Кнопф занепокоєно виглядає у вікно. — Мабуть, буде дощ.

— Надгробки не бояться дощу.

— щ о ви мелете! Тоді вони втрачають вигАяд нових. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.

— Чом би вам не поставити його собі в квартиру? — питає Ґеорґ. — Взимку він був би захищений від холоду.

— Ви збожеволіли?

— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у квартирах. Переважно святі і жителі Південної Італії. Чимало людей цілими роками використовують їх, як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.

— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Баби не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб не було йому ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!

Мені вже набридає цей фельдфебельський тон.

— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він добре відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втяіує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на тому, Генрих Кроль міг би щоранку рапортувати вам у військовій формі про те, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього була справжня втіха.

Кнопф похмуро дивиться на мене.

— На світі все б мало кращий вигляд, якби було більше справжньої військової дисципліни, — відповідає він і голосно відригує. В конторі поширюється запах горілки з гуральні Ротша. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, ледве не впавши, але все-таки втримується на ногах і вже впевнено перетинає подвір’я, виходить на вулицю і завертає ліворуч —