Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Тим гірше, жеребе клятий!
Вацек кидається вперед, однак, надто круто повернувшись, чіпляється за цоколь і замалим не падає. Скориставшись цим, я знову б’ю його ногою, цього разу в гомілку. Хоч він у чоботях, але удар діє. Вацек зупиняється, широко розставивши ноги, однак ножа з рук не випускає.
— Послухайте, йолопе! — кажу я проникливим голосом гіпнотизера. — Я кохаю зовсім іншу жінку! Почекайте! Я вам її покажу! У мене є з собою фото!
Вацек мовчки кидається вперед, і ми робимо півкруга навколо обеліска. Мені щастить витягнути з кишені бумажник. Герда на прощання дала мені свою фотокартку. Я похапцем пробую намацати її. На землю падає кілька яскравих асигнацій по мільярду марок. Нарешті фото у мене в руках.
— Ось! — кажу я і обережно простягаю його з-за обеліска, але так, щоб Вацек не міг поранити мені руку. — Хіба це ваша жінка? Гляньте! І прочитайте, що там написано!
Вацек скоса зиркає на мене здоровим оком. Я кладу фотокартку на цоколь обеліска.
— Ось бачите! Хіба це ваша жінка?
Вацек пробує спіймати мене зненацька, але зазнає невдачі.
— Телепню! — кажу я. — Гляньте лишень на фото! Хіба той, хто має таку дівчину, бігатиме за вашою жінкою?
Я переборщив. Ображений Вацек робить нову спробу захопити мене. Потім зупиняється й нерішуче заявляє:
— З нею хтось спить!
— Дурниці! — кажу я. — Ваша дружина вірна вам!
— Що ж тоді вона тут завжди робить?
— Де?
— Тут!
— Не розумію, про що ви говорите! — кажу я. — Може, вона приходила сюди дзвонити по телефону. Жінки люблять телефонні розмови, особливо, коли їх надовго залишають садоих. Придбайте їй телефон!
— Вона й уночі буває тут! — каже Вацек.
Ми стоїмо один проі'и одного, розділені обеліском.
— Вона недавно приходила сюди на кілька хвилин, коли привезли додому хворого Кнопфа, — відповідаю я. — А взагалі вона ж працює вночі в «Червоному млині».
— Про це вона казала, але…
Ніж опускається. Я беру Гердину фотокартку і виходжу з-за обеліска.
— Ось так, — кажу я. — Тепер вам можна колоти мене, скільки заманеться. А можна й поговорити як слід. Чого ви хочете? Зарізати невинного?
— Ні, цього я не хочу, — помовчавши, відповідає Вацек. — Але ж…
Виявляється, що його нацькувала на мене вдова Конерсман. Те, що в цьому будинку вона вважає тільки мене здатним на таке, трохи тішить моє самолюбство.
— Чоловіче добрий, — кажу я. — Якби ви знали, чим у мене забита голова, то не підозрівали б мене! До того ж погляньте на цю фігуру. Нічого не помічаєте?
Вацек втуплює очі в Гердину фотокартку. На ній стоїть напис: «Коханому Людвігові від Герди». Що він може там ще помітити своїм одним оком?
— Така сама постава, як у вашої жінки, — кажу я. — До речі, чи немає в неї широкого, як накидка, пальта іржаво-червоного кольору?
— Є, — відповідає Вацек, знову трохи насторожуючись. — Звичайно, є. А що?
— Моя дама теж має таке пальто. їх можна купити якого завгодно розміру у Макса Кляйна на центральній вулиці. На них саме зараз мода. Ну, стара Конерсман підсліпувата. От вам і розгадка.
У старої Конерсман очі, як у яструба, але чому тільки не повірить рогоносець, коли він хоче повірити!
— Вона просто переплутала їх, — веду я далі. — Ця дама справді приходила до мене кілька разів. Має вона на це право чи ні?
Я полегшую Вацекові завдання. Йому треба тільки сказати «так» або «ні». Навіть досить кивнути головою.
— Отож-бо, — кажу я. — І за це людину мало не заколюють уночі.
Вацек втомлено опускається на східці.
— Камраде, мені від тебе теж добре перепало. Ось, глянь.
— Око ціле.
Вацек мацає загуслу чорну кров.
— Якщо ви й далі будете викидати такі коники, то скоро попадете на каторгу, — кажу я.
— Що мені робити? Така в мене вдача.
— Заколіть себе, коли вже вам так кортить когось колоти. Це врятує вас від багатьох неприємностей.
— Часом мені й хочеться таке зробити! Камраде, що діяти? Я до божевілля кохаю свою жінку, а вона мене терпіти не може.
Його слова зворушують мене. Я втомлено опускаюсь на східці побіч нього.
— Це все через мою роботу, — з відчаєм каже Вацек. — Вона ненавидить запах крові, камраде. Однак, коли весь час ріжеш коней, то й пахнеш кров’ю.
— А хіба у вас немає іншого костюма? Щоб переодягатись, коли ви йдете з різниці?
— Це неможливо. Інші різники подумають, що я хочу здаватись кращим за них. Та Й запах все одно залишиться. Він страшенно стійкий.
— А якщо митися після роботи?
— Митися? — питає Вацек. — Де? У міській лазні? Вона ж зачинена, коли я о шостій годині ранку повертаюся з різниці.
— А в різниці немає душу?
Вацек хитає головою.
— Тільки шланг, щоб змивати долівку. А митися під шлангом уже надто холодно.
Я погоджуюсь. Крижана вода в листопаді — не дуже приємна річ. От, коли б Вацек був Карлом Брілем, тоді в нього не було б такого клопоту. Карл узимку прорубує кригу на річці і плаває в ополонці разом із своїми товаришами по кЛубу.
— А що якби ви спробували вживати одеколон? — питаю я.
— Теж не можна. Інші вважатимуть, що в мене протиприродні нахили. Ви не знаєте, які в нас у різниці людці!
— А може, вам краще поміняти професію?
— Я нічого іншого не вмію робити, — похмуро каже Вацек.
— Спробуйте торгувати кіньми, — раджу я. — Це майже те саме, що різати їх.
Вацек тільки рукою махає. Якусь мить ми сидимо мовчки. Яке мені до цього діло? думаю я. І як йому можна допомогти? Ліза любить «Червоний млин». Вона не так закохана в Георґа, як хоче здихатись свого різника.
— Треба стати джентльменом, — кажу я нарешті; — Ви добре заробляєте?
— Непогано.
— Тоді ви ще маєте можливість завоювати любов своєї жінки. Ходіть через день у лазню і придбайте нове вбрання, у яке б ви могли переодягатися вдома. Кілька сорочок, одну-дві краватки. Можете ви купити це?
Вацек обмірковує мою пораду.
— Ви вважаєте, що це допоможе?
Я згадую, як мене оцінювала поглядом фрау Терговен.
— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно одягнені.
— Як на чию думку.
