Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Я встаю.

— Що з вами? — питає Верніке. — Ви неспокійні, як… — він робить паузу, потім додає: — Як курс долара.

— Ох, цей мені долар! — каже мати Женев’єви й зітхає. — Справжнє лихо! На щастя, дядько Гастон…

Я вже не слухаю, що зробив дядько Гастон. Я раптом опиняюсь надворі і пам’ятаю тільки, що сказав Ізабелі: «Дякую за все», а вона здивовано спитала: «За що?».

Я повільно спускаюся з пагорба. На добраніч, кохане неприборкане серце, думаю я. Прощай, Ізабело! Ти не втонула, я раптом зрозумів це. Ти не загинула, не вмерла. Ти тільки пішла, полетіла. Ні, навіть не так: ти зненацька стала невидима, як стародавні боги. Просто змінилася довжина хвилі. Ти ще є, однак тебе вже не спіймаєш, ти завжди є, ніколи не загинеш, все завжди є, ніщо ніколи не гине, над ним тільки пропливають світло й тіні, але він завжди тут — отой обрис, що існував до нашого народження й існуватиме після нашої смерті. Іноді він прозирне крізь те, що ми вважаємо життям, засліпить нас на мить — і ми стаємо раптом не такі, якими були раніш.

Я помічаю, що йду швидше. Потім, важко дихаючи, починаю бігти. Геть мокрий від поту, добігаю до воріт і повертаюся назад. У мене таке почуття, ніби я звільнився од великих пут. Серце моє заливає бурхлива хвиля. Народження й смерть — це тільки слова, дикі гуси, що споконвіку летять у небі наді мною. Немає більше ні питань, ні відповідей! Прощай, Ізабело! Привіт тобі, Ізабело! Прощай, життя! Привіт тобі, життя!

Лиш згодом я помічаю, що йде дощ. Я підставляю йому обличчя і ловлю ротом краплі. Потім рушаю до воріт. Там маячить постать, від якої пахне вином і ладаном. Ми разом проходимо у ворота. Сторож зачиняє їх за нами:

— Ну? — питає Бодендик. — Звідки це ви? Шукали Бога?

— Ні, я його вже знайшов.

Він недовірливо зиркає на мене з-під капелюха.

— Де? У природі?

— Я навіть не знаю де. А хіба його можна знайти в якомусь певному місці?

— Біля олтаря, — бурмоче Бодендик і показує праворуч. — Мені сюди. А вам?

— Мені все одно, пане вікарій, — кажу я. — Все одно.

— Ви ж нібито не такі вже й п’яні, — трохи здивовано бурчить він мені вслід.

Я приходжу додому. За ворітьми на мёне раптом стрибає якась людина.

— Нарешті я спіймав тебе, негіднику!

Я скидаю з себе незнайомця, гадаючи, що це якийсь жарт. Однак він у ту ж мить схоплюється на ноги і б’є мене головою під груди. Я падаю на обеліск, встигнувши все-таки дати йому стусана в живіт. Удар не дуже міцний, бо я завдав його, вже падаючи. Незнайомець знову кидається на мене, і я впізнаю в ньому різника Вацека.

— Ви що, збожеволіли? — питаю я. — Не бачите, на кого нападаєте?

— Це я добре бачу! — Вацек хапає мене за горло. — Я тебе дуже добре бачу, падлюко! Але тепер тобі кінець!

Я не знаю, чи він п’яний, — мені просто ніколи думати про це. Вацек нижчий за мене, але мускули в нього, як у бика. Мені щастить перевернутись і притиснути його до обеліска. Він трохи послаблює обійми. Я кидаюсь убік, потягнувши його за собою, і він стукається головою об цоколь обеліска. Тепер він зовсім випускає мене. Про всяк випадок я завдаю йому ще удару плечем у підборіддя, потім підводжусь, підходжу до воріт і вмикаю світло.

— Що це все означає? — питаю я.

Вацек поволі підводиться. Він ще не отямився як слід і тільки трясе головою. Я не випускаю його в очей. Раптом він знову кидається вперед, цілячись головою мені в живіт. Я відскакую вбік, підставляючи йому ногу, і він ще раз глухо гепає на обеліск, тепер уже на полірований виступ цоколя. Інший на його місці знепритомнів би; Вацек одразу встає. Він обертається до мене і витягає з-за халяви ножа. Це довгий, гострий різницький ніж. Лезо його виблискує в світлі електричної лампочки. Вацек затискає ножа в руці і кидається на мене. Я не проявляю зайвого геройства: у поєдинку з людиною, яка по-різницькому володіє ножем, це було б самогубством. Я відскакую за обеліск, Вацек за мною. На щастя, я спритніший за нього.

— Ви з глузду з’їхали! — кажу я. — Хочете, щоб вас повісили за вбивство?

— Я тобі пркажу, як спати з моєю жінкою! — хрипить Вацек. — Я з тебе кров виціджу!

Тепер я, нарешті, знаю, в чім річ.

— Вацеку! — кричу я. — Ви хочете вбити невинного!

— Падлюко! Я тобі зараз горлянку переріжу!

Ми бігаємо далі, то в один бік, то в другий. Вацекові в чоботях важче, ніж мені.

От чорт, думаю я, де Ґеорґ? Мене тут через нього хочуть зарізати, а він собі милується-з Лізою в себе в кімнаті.

— Спитайте своєї жінки, ідіоте! — кажу я, ледве переводячи подих.

— Я тебе уколошкаю!

Я дивлюсь, чим би й собі озброїтись. Однак поблизу немає нічого. А поки я встигну підняти невеличкий надгробок, Вацек переріже мені горлянку. Зненацька я помічаю, що на підвіконні біліє кусок мармуру завбільшки з кулак. Я хапаю його і, пританцьовуючи навколо обеліска, шпурляю ним Вацекові в голову. Камінь влучає в ціль. Ліве око різникові одразу заливає кров. Тепер він бачить лиш правим оком.

— Вацеку, ви помиляєтесь! — кричу я. — Я нічого не мав з вашою жінкою! Присягаюсь!

Вацек трохи зменшує темп, однак він ще небезпечний.

— Вчинити таку підлоту фронтовому товаришеві! — сичить він.

Він робить випад, як бик на арені. Я відскакую вбік, знову хапаю

кусок мармуру і вдруге шпурляю в нього. На. жаль, цього разу не влучаю, камінь падає в кущ бузку.

— Начхати мені на вашу жінку! — кричу я. — Розумієте ви це чи ні? Начхати!

Вацек мовчки ганяється за мною далі. Кров з рани над лівим оком починає текти ще дужче, тому я тікаю ліворуч: так він погано бачить мене, і в момент небезпеки мені щастить добре вдарити його ногою в коліно. В ту ж саму мить він пробує штрикнути мене ножем, але зачіпає тільки мою підошву. Удар по коліну допоміг. Вацек зупиняється, закривавлений, тримаючи ножа напоготові.

— Послухайте! — кажу я. — Не рушайте з місця! Давайте укладемо на хвильку перемир’я! А потім ви знову зможете кинутись на мене, і я виб’ю вам друге око! Та слухайте