Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Що?

Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Ґеорґ не помилився: старий Кнопф п’є щось справді з горілчаної пляшки.

— Це його жінці спала на думку чудова ідея, кажу я, — давати Кнопфові воду у пляшках з-під горілки, аби йому легше було пити. Адже в будинку горілки більше немає, його весь обшукали.

Ґеорґ хитає головою.

— Коли б це була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я знаю старого, він водою лиш умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку йому, незважаючи на обшук, десь-таки пощастило заховати, і ти, Людвігу, маєш перед собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.

— Можна покликати його дружину?

— Ти гадаєш, що вона зможе одібрати в нього пляшку?

— Ні.

— Лікар сказав, що він протягне щонайбільше кілька днів. То хіба не все одно?

— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане Кнопф! — гукаю я. — Пане Кнопф!

Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він робить такий рух, ніби вітає нас пляшкою. Потім знову прикладається до неї.

— Пане Кнопф! — кричу я. — Фрау Кнопф!

— Надто пізно, — каже Ґеорґ.

Кнопф перестає пити і ще раз описує коло пляшкою. Ми чекаємо, що він упаде. Адже лікар заявив, що кожна крапля алкоголю для Кнопфа смертельна. За мить він зникає в глибині кімнати, як труп, що повільно занурюється у воду.

— Чудова смерть, — зауважує Ґеорґ.

— Треба сказати про це його жінці і дочкам.

— Залиш їх у спокої. Старий був для них справжнім лихом. Вони раді, що все вже скінчилося.

— Це ще невідомо. Відданість інколи трапляється там, де її й не сподіваєшся. Вони могли б зажадати, щоб йому промили шлунок.

— Кнопф так пручався б, що або дістав би параліч серця, або в нього лопнула б печінка. Однак, щоб заспокоїти свою совість, сповісти про все лікаря.

Я дзвоню Гіршманові.

— Старий Кнопф щойно випив невелику пляшку горілки, — кажу я йому. — Ми бачили з вікна.

— Одним духом?.

— Ні, за два заходи. А яке це має значення?

— Ніякого. Я питаю просто з цікавості. Хай спочиває з миром.

— І нічого не можна зробити?

— Нічого, — відповідає Гіршман. — Так чи інакше, старий загине. Дивно, що він взагалі дотягнув до сьогоднішнього дня. Поставте йому надгробок у формі пляшки.

— Ви черства людцна, — зауважую я.

— Не черства, а цинічна. Ви повинні знати різницю між цими словами. Ви ж теж працюєте на тій самій царині, що й я! Цинізм — це серце із знаком мінус, якщо це вас утішить. Випийте чарку за помин душі п’яного квача, яка полетіла назад до неба.

Я кладу трубку.

— Мабуть, Ґеорґу, зараз для мене найкращий час залишити цю роботу, — кажу я. — Надто від неї грубієш.

— Від неї не грубієш, а тупієш.

— Ще гірше. Це не професія для члена Верденбрюкської академії поетів. Де тут бути глибокому здивуванню, жахові і благоговінню перед смертю, коли оцінюєш її на гроші або на надгробки?

— На тебе ще стане і здивування, і жаху, і благоговіння, — каже Ґеорґ. — Однак я розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда і хильнемо чару на спомин про цього двожильного дідугана.

Надвечір ми повертаємось додому. Через годину в квартирі Кноп-фів зчиняється галас.

— Мир праху його, — каже Ґеорґ. — Ходімо, треба сказати належні слова втіхи.

— Сподіваюсь, вони встигли закінчити свої траурні сукні. Це єдина втіха, якої вони потребують у цю мить.

Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не дзвонячи, і зупиняємось на порозі, вражені несподіваною картиною. Серед кімнати стоїть Кнопф, — одягнений, з ціпком у руці. За трьома швацькими машинками збилися в купу його жінка і дочки. Кнопф, люто крекчучи, лупцює їх ціпком. Однією рукою він тримається за шийку найближчої машинки, щоб мати добру опору, а другою орудує своєю зброєю. Ціпком дуже не вдариш, але Кнопф старається, як може. Довкола на підлозі валяються траурні сукні.

Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка, замість того, щоб убити, так оживила Кнопфа, що він одягнувся і, мабуть, налаштувався в свій звичайний обхід пивниць. Оскільки йому ніхто не сказав, що він смертельно хворий, а жінка, боячись його, не покликала священика приготувати старого до вічного царства, Кнопфові й на думку не спадало, що він може вмерти. Фельдфебель витримав уже чимало припадків, і цей для нього був тільки один з багатьох. Тому його лють цілком зрозуміла: хто б зрадів, побачивши, що родина вже зарахувала його до мертвих і витрачає останні гроші на траурний одяг?

— Кляте кодло! — хрипить Кнопф. — Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!

Він не вцілив у жінку і аж шипить від люті. Жінка схопилась за ціпок і тримає його.

— Але ж, старий, ми повинні були приготуватися, лікар…

— Лікар — ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!

Маленька, кругла жінка й справді випускає з рук ціпок. Кнопф шипить, як качур, і знову замахується на дружину, але попадає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти немічного старого, однак він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер дочки схопились за ціпок і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові. Та Кнопф не хоче й слухати.

— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Розтринькувати гроші, викидати їх на вітер! Я вас провчу!

Ціпок знову вільний. Кнопф замахується, але ні в кого не влучає і, втративши рівновагу, падає на коліна. Під ніцшевськими вусами в нього аж піна виступає, коли він підводиться, щоб, згідно заповіді Зара-тустри, лупцювати й далі свій гарем.

— Тату, ти ж помреш, якщо будеш так хвилюватися! — кричать крізь сльози дочки. — Заспокойся! Ми раді, що ти живий! Приготувати тобі кави?

— Кави? Я вам дам каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки грошей…

— Але ж, тату, все це можна знову продати!

— Продати! Я вас продам, сволото!

— Але ж, старий, за них ще не заплачено!

Це діє. Кнопф опускає ціпок.

— Що?

Ми підходимо ближче.

— Пане Кнопф, — каже Георґ. — Моє шанування!

— Поцілуйте мене знаєте куди? — відповідає фельдфебель. — Не бачите, що я зайнятий?

— Ви надто хвилюєтесь.

— А вам яке діло? Тут моя сім’я хоче мене доконати.

— Ваша дружина зробила вигідну справу! Коли вона завтра продасть траурний одяг, то, завдяки інфляції, заробить на ньому кілька мільярдів — особливо, якщо