Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— А ти вже був там?

— Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта — це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?

— Аз паспортом? Однаково ж і з паспортом ніде за кордоном не дістанеш дозволу працювати.

— Авжеж, що ні. Паспорт тільки дає тобі право спокійно здохнути з голоду. Не ховаючись. А це вже чимало.

Керн не відповів. Він сидів, втупивши порожні очі в одну точку.

Штайнер ляснув його по плечу.

— Вище голову, хлопчику! Зате тобі випало щастя жити в двадцятому столітті — столітті культури, прогресу й гуманності…

— Скажіть, а їсти нам тут дадуть чи ні? — спитав раптом низенький лисий чоловічок, що сидів у кутку на нарах. — Кави хоча б…

— Чого ж! — відказав Штайнер. — Подзвоніть тільки, й кельнер принесе вам меню. Тут є чотири різних обіди, на вибір. Чорна ікра, звичайно, a discretion1.

— їжа тут бардзо погана, — озвався поляк.

— О, це ж наш Єзус Христус! — Штайнер зацікавлено обернувся до нього. — Так ти тут уже своя людина?

— Бардзо погана, — повторив поляк. — І мало…

— Господи Боже! — зойкнув лисий у кутку. — А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?

— Через два тижні, — відповів Штайнер. — Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!

— Два тижні, — потвердив поляк. — Альбо й більше. їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.

— От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. — Лисий застогнав. — Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…

— А ви перетерпіть до вечора, — порадив Штайнер, — а тоді уявіть собі, ніби вже з’їли її, от вам і полегшає на серці.

— Не меліть чортзна-чого! — визвірився на Штайнера лисий. — По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…

— Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.

— А мені воно байдуже, — встряв поляк. — Я не їм пулярок.

— Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, — огризнувся лисий із кутка.

— Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені однихздуші верне. — Полякз вельми вдоволеною міною пригладив бороду. — Мені за ті пулярки байдуже.

— Господи, та хто тебе питає! — сердито вигукнув лисий.

— Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! — тріумфально проголосив поляк.

— Боже мій! Чули вже, скільки можна! — Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.

— Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, — сказав Штайнер. — У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?

і

Досхочу (фр.).

— Теж не їм, — твердо заявив поляк.

— А курчата в паприці?

— Курятини не їм ніякої. — Поляк аж сяяв од задоволення.

— Збожеволіти можна! — не витримав бідолашний власник пулярки.

Штайнер обернувся до поляка.

— А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?

Сяйво на обличчі в того погасло.

— О, яйка їм! Яєчка я люблю! — Тінь мрійного смутку оповила бородату пику. — Бардзо люблю!

— Хвала Богові! Хоч одна прогалина в такій досконалості.

— Яєчка бардзо люблю! — запевнив поляк. — Четверо яєць… Ні, шестеро, або й дванадцятеро. Шестеро зварити, а з решти яє-ченьку. Із смаженою картопелькою, з сальцем…

— Ой, я більше не можу! Не можу слухати! Розіпніть його, цього ненажеру Христуса! — вибухнув Пулярка.

— Панове, — озвався приємний бас із російським акцентом, — навіщо стільки хвилюватися через марну ілюзію. Я проніс із собою пляшку горілки. Дозвольте вас почастувати. Горілка зігріває серце, вливає мир у душу.

Росіянин відкоркував пляшку, трохи надпив нахильці й подав її Штайнерові. Той теж хильнув і простяг пляшку Кернові. Але юнак тільки похитав головою.

— Випий, хлопчику! — сказав Штайнер. — Це помагає. Треба навчитись.

— Горілка — то бардзо добже, — ствердив поляк.

Керн ковтнув трохи й передав горілку полякові. Той звичним рухом перехилив пляшку собі в рот.

— До денця вижлуктить, яйцепоклонник триклятий, — пробурчав Пулярка, видер пляшку в нього з рук, приклався до неї й віддав назад росіянинові, винувато мовивши:

— Небагато лишилося…

— Нічого, нічого! — заспокоїв його росіянин. — Мене щонай-пізніш увечері випустять.

— Ви певні цього? — спитав Штайнер.

Росіянин ледь вклонився.

— Так. На Жаль — хотілося б мені додати. Як росіянин, маю нан-сенівський паспорт.

— Нансенівський паспорт! — шанобливо повторив Пулярка. — Ну, так ви, звісно, належите до вигнанницької аристократії…

Росіянин знизав плечима, потім простяг пляшку шостому в їхній камері, що досі мовчки сидів осторонь.

— Прошу, випийте й ви.

— Дякую, — відмовився той. — Я не з вашої братії.

Усі повернулись до нього.

— Я маю підданство, справний паспорт, прописку й дозвіл працювати.

На це ніхто нічого не сказав, лише трохи згодом росіянин спитав нерішуче:

— Перепрошую, а за що ж тоді вас посадили?

— За мою професію, — гордовито відповів чоловік. — Я не якийсь там заволока-біженець без документів, я порядний кишеньковий злодій і шулер, повноправний громадянин.

На обід принесли ріденьку квасоляну юшку без квасолі. На вечерю — те саме, тільки цього разу воно називалося кавою, і по скибочці хліба.

О сьомій годині брязнув засув. Росіянина, як він і передбачав, випустили.

Прощалися, наче давні знайомі.

— Через два тижні я загляну в кафе Шперлера, — сказав він Штайнерові. — Може, ви теж будете вже там, а я встигну тим часом щось розвідати. Бувайте здорові!

До восьмої години повноправний громадянин і шулер уже дозрів для того, щоб приєднатися до товариства. Він витяг пачку сигарет і почастував усіх. Закурили. Червоні жарини сигарету вечірній сутіні сповнили камеру майже домашнім затишком. Злодій розповів, що його посадили тільки за підозрою: перевіряють, чи це не він устругнув одну там штуку кілька місяців тому. ’Але він не думає, щоб могло щось розкритися. Потім він запропонував перекинутись у тарок і, повороживши у себе в піджаку, вийняв колоду карт.

Уже стемніло, а електрики не вмикали. Шулер був готовий і до цього. Він поворожив іще й добув свічку та сірники. Свічку приліпили на карниз. По камері розлилося миготливе тьмяне світло.

Поляк, Пулярка і Штайнер підсунулися ближче.

— Це ж не на гроші, правда? — сказав Пулярка.

— Ну, звісно! — шулер усміхнувся.

— А ти не хочеш? — спитав Штайнер Керна.

— Я не вмію.

— Треба навчитися, хлопчику. Бо що ж ти робитимеш вечорами?

— Хай завтра. Зараз не хочеться.

Штайнер обернувся до нього. Кволе світло вирізняло глибокі