Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Що з тобою? Може, захворів?

Керн похитав головою.

— Та ні, нічого. Просто якась утома. Я полежу.

Шулер уже тасував карти — віртуозно, хвацько, з хрускотом.

— Хто здає? — спитав Пулярка.

Повноправний громадянин роздав по карті. Поляк дістав дев’ятку, Пулярка — даму, Штайнер і сам шулер — по тузові.

Шулер зиркнув спідлоба на партнерів.

— Прикупляємо.

І потяг карту. Знову туз. Шулер усміхнувся й передав колоду Штай-нерові. Той недбало висмикнув спідню карту — жировий туз.

— Оце збіг! — засміявся Пулярка.

Та шулер не засміявся.

— Звідки ви знаєте цей трюк? — вражено спитав він Штайнера. — Ви що, професіонал?

— Де там! Аматор. І тим приємніше мені схвалення фахівця.

— Та ні, я не про те, — шулер не зводив із нього очей. — Річ у тому, що це мій винахід.

— А, он воно що! — Штайнер погасив сигарету. — Це я в Будапешті навчився. У тюрмі, перед висланням з Угорщини. Від одного там хлопчини. Катчер на прізвище.

— А, Катчер! Тепер розумію! — злодій зітхнув з полегкістю. — Катчер — то мій учень. А ви непогано натренувалися.

— Еге ж, — погодився Штайнер, — у цих мандрах чого тільки не навчишся.

Шулер передав йому колоду й замислено глянув на полум’я свічки.

— Світло погане… але ж ми, панове, гратимемо тільки так, для розваги, правда? Чесно…

Керн простягся на нарах і заплющив очі. Його сповнював якийсь туманний, сірий смуток. Від самого ранішнього допиту йому не йшли з думки батько й мати. Давно вже він не згадував їх… А зараз Керн ніби навіч бачив батька, як той повернувся з гестапо додому. Один конкурент, щоб довести його до руїни й потім за безцінь купити його невеличку фабрику гігієнічного мила та парфумів, доніс, нібито він провадив антидержавні розмови. План цей удався, як і тисячі подібних планів у ті дні. Просидівши півтора місяця в гестапо, Кернів батько повернувся додому зовсім зломлений. Він ніколи не розповідав, чого зазнав там; але фабрику продав конкурентові справді таки зовсім дешево. Невдовзі їх вислали й почалася нескінченна втеча. Із Дрездена до Праги; з Праги до Брно, звідти вночі через кордон в Австрію; другого дня поліція випхала їх назад у Чехословаччину, та через кілька день вони знову перебрались потай через кордон і дісталися до Відня — мати зі зламаною вночі рукою, на яку просто в лісі наклали сякі-такі лубки з двох виламаних гілляк; із Відня — в Угорщину, там перебули тиждень-другий у материних родичів, поки не дізналася поліція; потім прощання з матір’ю, котрій дозволили залишитися, як угорці родом; знову кордон, знову Відень, злиденна торгівля з-під поли — милом, одеколоном, підтяжками, шнурками; постійний страх пійматися; і той вечір, коли не повернувся батько; і місяці самотності, блукань від одної криївки до іншої…

Повернувшись на бік, Керн когось штовхнув і розплющив очі. На нарах біля нього, схожий у присмерку на великий чорний згорток, лежав останній мешканець камери — чоловік років п’ятдесяти, який за цілий день майже ні разу не поворухнувся.

— Перепрошую, — сказав Керн, — я не бачив вас…

Чоловік не відповів. Але очі в нього були розплющені. Кернові не

раз уже доводилося бачити таке, він розумів, у якому стані ця людина. Найкраще — дати їй спокій.

— Тисяча чортів! — скрикнув раптом у картярському кутку Пулярка. — Ну і йолоп же я! Ну і йолоп же неприторенний!

— Чого це? — спокійно спитав Штайнер. — Із червової дами ви пішли цілком правильно.

— Та не про це я! Можна ж було попросити цього росіянина, щоб він передав сюди мою пулярку! Господи Боже! Чи бачили ви такого йолопа?

Він озирнувся довкола таким поглядом, неначе під ним світ западався.

Керн несподівано відчув, що його душить сміх. Він зовсім не хотів сміятись, але стриматись уже не міг. Його аж трусило з реготу. Щось само сміялося в ньому всередині, заглушуючи все — і смуток, і спогади, і всі турботи.

— Чого це ти, хлопчику? — спитав Штайнер, одірвавши очі від карт.

— Сам не знаю. Смішно…

— Посміятися завжди корисно. — Штайнер витяг пікового, козирного короля й завдав безмовному полякові несхибного, смертельного удару.

Керн вийняв сигарету. Все раптом здалося йому на диво простим. Він вирішив завтра ж навчитися грати в карти, і химерне відчуття охопило його — наче це рішення має змінити все його життя.

2

За п’ять днів шулера випустили. Жодних доказів проти нього знайти не змогли. Із Штайнером він попрощався, як з другом. Усі ці п’ять днів він тренував Штайнера, довершуючи курс науки свого учня Кат-чера. Прощаючись, шулер подарував Штайнерові карти, і той почав учити Керна. Він навчив його грати в скат, яс, тарок і покер: скат — для емігрантів, яс — для Швейцарії, тарок — для Австрії, а покер — про всякі інші випадки.

За два тижні викликали й Керна. Інспектор поліції завів його до кабінету, де сидів якийсь літній чоловік. Кабінет здався Кернові величезним і таким світлим, що він аж зажмурився: очі вже звикли до сутінків у камері.

— Ви Людвіг Керн, без підданства, студент, народилися тридцятого листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року вДрездені? — байдужим голосом спитав чоловік за столом, дивлячись у якісь папери.

Керн кивнув. Він не міг говорити, в горлі раптом пересохло.

Чоловік за столом звів на нього погляд.

— Так, — хрипко вимовив Керн.

— Ви перебували в Австрії без документів, не зареєструвавшись в органах влади… — Чоловік швидко читав із протоколу. — Вас було засуджено до чотирнадцяти днів арешту, які ви вже відбули. Тепер вас буде вислано з Австрії. У разі повернення ви підлягаєте карі. Ось судовий вирок про ваше вислання. А отут ви повинні розписатися в тому, що вам оголошено вирок і повідомлено про кару, якій ви підлягаєте в разі повернення. Ось тут, з правого боку.

Урядовець запалив сигарету. Керн, мов заворожений, дивився на гладку старечу руку з товстими жилами, що тримала сірник. Через дві години цей чоловік позамикає шухляди свого стола й піде вечеряти. Після вечері, напевне, зіграє партію в тарок, вип’є одну-дві склянки молодого вина; годині об одинадцятій позіхне, гукне кельнера, розплатиться і скаже: «Втомився я сьогодні… Піду додому. Спати». Додому. Спати… У цю годину прикордонні ліси оповиє темрява, ворожа, моторошна пітьма, і загублена в цій пітьмі, самотня миготлива іскорка життя — Людвіг Керн утомлено чвалатиме, охоплений тугою за людьми і страхом перед ними. Що ж його відрізняє від оцьо-

го знудженого урядовця за письмовим столом? Тільки клаптик паперу, що називається паспортом. Кров їхня має однакову температуру, очі —