Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Видершись на другий берег, вони нашвидку обтерлись носовиками, повдягалися й пішли далі. Незабаром Штайнер зупинився.

— От ми й за кордоном, — сказав він, глянувши на Керна світлими, немов скляними в примарному місячному сяйві, очима. — Ну що, дерева тут ростуть інакше? Чи вітер не так пахне? Чи зорі не ті самі? Чи люди вмирають інакше?

— Та ні, — відповів Керн. — Зовсім ні. Але я почуваюсь інакше.

Вони знайшли собі затишну місцину під старим буком. Перед ними положистим схилом тяглися луки. Вдалині блимали вогники якогось словацького села. Штайнер розв’язав рюкзак і став шукати сигарети. Погляд його впав на Кернову валізку.

— Я пересвідчився, що рюкзак практичніший за валізу. Не так впадає в очі. Думають — просто невинний волоцюжка.

— Волоцюжок теж перевіряють, — відказав Керн. — Людей, бідних на вигляд, усіх перевіряють. Найкраще мати автомобіль.

Закурили.

— Я за годину повернусь сюди, — сказав Штайнер. — А ти?

— Спробую дістатися до Праги. Там поліція не така клята. Легше одержати на кілька днів дозвіл на проживання, а далі видно буде. Може, відшукаю батька й він мені якось допоможе. Я чув, ніби він у Празі.

— А ти знаєш, де його шукати?

— Ні.

— Скільки в тебе грошей?

— Дванадцять шилінгів.

Штайнер пошукав у піджаку.

— Ось тобі ще трохи. Щоб вистачило до Праги.

Керн нерішуче глянув на нього.

— Бери, бери, — сказав Штайнер. — Я маю ще, з мене вистачить.

Він показав кілька папірців. У сутінку піддеревом не можна було розгледіти, що то за банкноти. Керн трохи повагався, потім узяв гроші.

— Дякую…

Штайнер не відповів. Він курив. Сигарета розгорялася за кожною затяжкою й освітлювала затінене обличчя.

— А чого, власне, ти тут поневіряєшся? — несміливо спитав Керн. — Ти ж не єврей!

Штайнер відповів не зразу.

— Ні, я не єврей, — озвався він нарешті. У кущах позад них щось шелеснуло. Керн підхопився.

— Заєць або кріль, — сказав Штайнер. Потім обернувся до Керна. — Слухай, синку. Як прийде коли-небудь хвилина зневіри, згадай те, що я тобі зараз скажу. Ти вирвався звідти, і батько твій, і мати. І я теж вирвався. Але дружина моя в Німеччині. І я нічого не знаю про неї.

У кущах зашелестіло знову. Штайнер погасив сигарету й сперся спиною на стовбур бука. Знявся вітрець. Місяць висів над обрієм — крейдяно-білий і байдужий, як тієї останньої ночі…

Після втечі з концтабору Штайнер цілий тиждень переховувався в одного товариша. Він сидів у замкненій мансардочці, готовий тікати через дах, ледве почує якийсь підозрілий звук. Уночі товариш приносив йому хліб, консерви, воду в пляшках. На другу ніч він приніс і кілька книжок. Штайнер читав і перечитував їх цілими днями, щоб якось розвіятись. Ні світити світло, ні курити він не міг. Вони з товаришем боялися розмовляти навіть пошепки: дівчата-служниці, які спали за стіною, могли почути й викрити їх.

— Марія знає? — першої ж ночі спитав Штайнер.

—► Ні. За вашим домом стежать.

— їй нічого не зробили?

Товариш похитав головою й пішов.

Штайнер щоразу питав його про це. На четверту ніч товариш приніс нарешті звістку, що бачив її. Вона вже знає, де Штайнер: він примудрився шепнути їй. Завтра він знову зустрінеться з нею. На ринку, в натовпі.

Другого дня Штайнер з ранку до вечора писав листа, якого товариш мав нишком передати-дружині. А ввечері він порвав того листа.

Адже ж за нею, можливо, стежать. І з тої ж причини він уночі попросив товариша більше не зустрічатися з Марією.

Ще три дні просидів Штайнер у мансарді. Нарешті товариш приніс йому гроші, квиток на поїзд і одяг. Штайнер підстригся й вибілив волосся перекисом водню. Потім зголив вуса. А перед обідом вийшов із дому в комбінезоні, з монтерською скринькою в руці. Він мусив негайно ж залишити місто, але не встояв перед спокусою. Адже він цілих два роки не бачив дружини. І Штайнер пішов на ринок. Через годину з’явилась вона. Штайнера кинуло в дрож. Вона пройшла зовсім близько, але не побачила цого. Штайнер пішов за нею й, підійшовши впритул, шепнув:

— Не озирайся! Це я. Йди далі, не зупиняйся!

Плечі її здригнулися, вона високо підняла голову, але не зупинилась, тільки немовби вся обернулася на слух.

— Тобі нічого лихого не зробили? — спитав голос за спиною.

Вона похитала головою.

— За тобою стежать?

Вона кивнула.

— І зараз?

Вона завагалася на мить, потім хитнула головою.

— Я зараз поїду. Спробую прослизнути. Писати тобі не зможу. Це надто небезпечно для тебе.

Вона кивнула.

— Візьми розлучення зі мною.

Жінка на мить застигла. Потім пішла далі.

— Ти повинна це зробити. Завтра ж подай заяву. Причина — мої політичні погляди. Мовляв, раніше ти нічого цього не знала. Зрозуміла?

Жінка не ворухнула головою. Вона йшла далі, випроставшись рівно, мов кам’яна.

— Зрозумій же мене! — шепотів ШтЗайнер. — Це тільки для твоєї безпеки. Я збожеволію, коли вони Іюбі щось заподіють. А як візьмеш розлучення, вони дадуть тобі спокій.

Жінка не відповіла.

— Я люблю тебе, Маріє, — тихо, крізь зуби промовив Штайнер, і очі його заблищали від хвилювання. — Я люблю тебе й не поїду звідси, коли ти не пообіцяєш мені цього. Я повернусь назад, коли ти не пообіцяєш. Ти зрозуміла?

Минула, здалось йому, вічність, поки жінка кивнула.

— Обіцяєш?

Жінка знову повільно притакнула. Плечі її безсило опустилися.

— Я зараз зверну в оцей прохід праворуч, а ти обійди кругом і вийди мені назустріч. Не озивайся до мене, не роби нічого. Я хочу тільки ще раз побачити тебе, а тоді поїду. Якщо не буде ніякої звістки, значить, я прорвався.

Жінка кивнула й пішла швидше.

Штайнер звернув праворуч і пішов проходом поміж ятками. Біля прилавків галасливо торгувалися жінки з кошиками. М’ясо яскріло кривавими й білими плямами. Стояв нестерпно важкий дух. Горлали різники. Та зненацька все це щезло. Стукіт сокир об колоди обернувсь у ніжний цокіт, наче десь клепали коси. Зелений луг зринув перед Штайнером, лан достиглого жита, воля, берези, вітер, кохана постать, кохане обличчя. Погляди їхні злилися й не могли роз’єднатися. Усе було в тих поглядах: мука й щастя, любов і розлука, саме життя, що простерло крила над ними* щедре, солодке і буйне, і біль зречення, шалене мигтіння тисяч блискучих ножів.

Вони йшли й стояли майже поруч, ішли й самі того не усвідомлювали. Потім Штайнерові плеснула у вічі порожнеча, засліпила його, і лише за хвилину він знову став розрізняти барви в калейдоскопі ринку, що безглуздо крутився перед його очима.

Непевною ходою пішов він далі, все швидше