Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Ось тут, праворуч, — повторив урядовець. — Ім’я й прізвище.
Керн насилу опанував себе й підписався.
— Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.
— До чеського.
— Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.
— У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?
— А що за речі?
— Валізка. Білизна тощо.
— Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.
Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.
— Ну що там? — нетерпляче запитав Керна Пулярка.
— За годину нас випустять.
— Єзус Христус! — вигукнув поляк. — Знову йди поневіряйся…
— А ти б хотів тут зостатися? — спитав Пулярка.
— Якби годували краще… та робітка яка-небудь, підмітайлом чи що, то з дорогою душею.
Керн вийняв хусточку й заходився чистити свій костюм. Сорочка за ці два тижні дуже заносилася, й він перевернув манжети на другий бік. Він весь час намагався оберігати їх. Поляк, дивлячись на нього, сказав:
— За рік-два тобі це буде вшистко єдно.
— Куди ж ти тепер? — спитав Керна Пулярка.
— В Чехію. А ви? В Угорщину?
— До Швейцарії. Я вже надумався. Ходімо зі мною. А звідти, як піймаємось, попросимось до Франції.
Керн похитав головою.
— Ні, я спробую дістатися до Праги.
За кілька хвилин привели назад і Штайнера.
— Знаєш, як звуть того поліцая, що вдарив мене, коли нас забирали? — спитав він Керна. — Леопольд Шефер. Живе на Трауте-наугассе, двадцять сім. Це мені з протоколу вичитали. Звісно, не про те, що він мене вдарив, а лише про те, що я нібито погрожував йому. — Штайнер глянув Кернові в очі. — Як ти гадаєш, забуду я це прізвище й адресу?
— Ні, — відказав Керн. — Я певен, що ні.
— Я також.
Поліцай-супровідник у цивільному забрав Штайнера й Керна. Керн хвилювався. За дверима поліції він несамохіть зупинився. Йому ніби війнуло в обличчя лагідним південним вітерцем. Небо було синє, понад будинками вже трохи по-вечірньому пригасле, на Дунайському каналі мерехтіли блискітки хвиль; осяяні сонцем автобуси проїздили вулицями серед потоку людей, що поверталися з роботи чи гуляли. Зграйка дівчат у світлих суконьках, кудись поспішаючи, сміючись, пробиралась у натовпі. Кернові здавалося, ніби він ще ніколи в житті не бачив такої краси.
— Ну, ходімо, — сказав поліцай.
Керн здригнувся й збентежено зиркнув на свій одяг, помітивши безцеремонний погляд якогось перехожого.
Вони пішли вулицями — поліцай посередині. З кафе повиставляли на тротуари столики й стільці, всюди сиділи, розмовляючи, веселі люди. Керн похнюпився й мимовільно прискорив ходу. Штайнер із лагідним усміхом глянув на нього.
— Що, синку, не для нас оце все, еге?
— Авжеж, — відказав Керн і міцно стулив губи.
Зайшли до готелю. Хазяйка зустріла їх напівсердито-напівспівчут-ливо. Речі їхні вона віддала зразу. Все було ціле. Ще в камері Керн збирався був перевдягтися тут у чисту сорочку, але, пройшовши містом, передумав. Він узяв під пахву пом’яту валізку й подякував хазяйці за все.
— Мені дуже шкода, що вам через нас такі неприємності…
— Та що ви, що ви! — запротестувала хазяйка. — Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?
Штайнер махнув рукою.
— Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.
Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної
шафки у формі середньовічного замку.
— Хоч випийте по чарці на дорогу…
Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.
— Сливовиця? — спитав Штайнер.
Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.
Той випив і обтер вуса.
— Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така..г
— Ну звичайно! — Хазяйка налила йому ще. — А ви чому не п’єте? — спитала вона Керна.
— Я не можу. Отак на порожній шлунок…
— А, он що! — Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. — Господи, воно ж іще росте! — промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: — Франці! Один бутерброд!
— Дякую, не треба! — Керн зашарівся. — Я не голодний!
Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.
— їжте, не соромтеся! — припросила хазяйка.
— Хочеш половину? — спитав Керн Штайнера. — Я сам не подужаю.
— їж, не балакай! — відказав той.
Керн ум’яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп’янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні — про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…
Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Полі-цай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.
— Ще зарано, — сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. — Найкраще йти десь так о пів на десяту.
Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під’їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.
— Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, — там кущі, не так видно буде, — поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.
Керн із Штайнером пішли, Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.
Дійшовши до Морави, вони розляглись і позв’язували свої речі в клунки. Темно-брунатна, з болотяним запахом вода мінилася сріблом. На небі мигтіли зорі, часом із-за хмар виринав місяць.
— Я піду попереду, — сказав Штайнер. — Я вищий за тебе.
Вони побрели через річку. Керн відчував, як вода, прохолодна і таємнича, піднімається по тілу вище й вище, ніби не хоче випустити його. Попереду обережно намацував дорогу Штайнер, тримаючи високо над головою клунок. На його широких плечах лежав білий відблиск місяця. Посеред річки він став і озирнувся. Керн був за два кроки позаду. Штайнер
