Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Офіцер пильно подивився на нього.

— А вам звідки це все відомо?

— Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, — запропонував один поліцай. — Там завжди буває фельдшер або лікар. їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.

Офіцер врешті вирішив це зробити.

— Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!

Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.

Офіцер закусив губу.

— Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.

Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.

— Що він каже? — спитав офіцер.

Біля старого стояв навколішках поліцай — той самий, що й на вулиці, — і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:

— Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.

— Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?

Поліцай нахилився.

— Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.

— Маячня якась… Що він іще каже?

— Просить вас вибачити йому.

— Що-що? — здивовано перепитав офіцер.

— Просить вибачити йому за оцей клопіт з ним.

— Вибачити? Що за вигадки! — офіцер, хитаючи головою, сторопіло подивився на старого.

Авто зупинилося біля пункту швидкої допомоги.

— Віднесіть його! — наказав офіцер. — Тільки обережно! Ви, Роде, залишайтесь біля нього, поки я не подзвоню вам.

Поліцаї підняли пораненого. Штайнер нахилився до нього й сказав:

— Ми знайдемо твоїх дітей, не дамо тобі пропасти. Чуєш, старий?

Єврей розплющив очі й знову заплющив. Троє поліцаїв понесли його до дверей. Руки його волоклися по бруку безживно, яку мерця. За кілька хвилин два поліцаї повернулись і сіли в машину.

— Він більш нічого не сказав? — спитав офіцер.

— Ні. Та він уже весь позеленів! Якщо зламав хребет, то довго не протягне.

— Клопіт великий, на одного жида менше, — озвався поліцай, що вдарив Штайнера.

— Вибачте, каже… — промимрив собі підноса офіцер. — І придумає ж! От диваки…

— Та ще в наш час, — докинув Штайнер.

Офіцер набундючився й гримнув:

— А ви заткніть пельку! Бо ми з вас ці більшовицькі фокуси виб’ємо!

Арештованих привезли до поліційного відділка на Елізабетпромена-де. З Керна та Штайнера зняли наручники, потім їх увіпхнули слідом за всіма іншими до великої напівтемної камери. Більшість арештантів сиділи мовчки. Вони вже звикли чекати. Тільки гладка блондин-ка-хазяйка й досі лементувала.

Десь о дев’ятій годині їх по одному почали виводити. Керна завели до кабінету, де сиділи два поліцаї, писар у цивільному, офіцер, що керував облавою, й літній обер-комісар. Обер-комісар сидів у простому дерев’яному кріслі й курив сигарету.

— Персональні дані, — сказав він писареві.

Писар, щуплявий прищуватий чоловічок, спитав несподівано гучним басом:

— Ім’я й прізвище?

— Людвіг Керн.

— Дата й місце народження?

— Тридцяте листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, Дрезден.

— Німець, виходить?

— Ні. Без підданства. Позбавлений.

Обер-комісар звів на нього цікавий погляд.

— У двадцять один рік? Що ж ви таке накоїли?

— Нічого. Батька мого позбавили громадянства, а що я тоді був неповнолітній, то й мене теж.

— А батька за віщо?

Керн хвилинку помовчав. Рік життя в еміграції навчив його зважувати кожне слово в розмові з офіційними особами. Нарешті він сказав:

— За політичну неблагонадійність. На підставі брехливого доносу.

— Що, єврей? — спитав писар.

— По батькові. По матері — ні.

— Ясно…

Обер-комісар струсонув попіл сигарети на підлогу.

— А чому ви самі не залишились у Німеччині?

— Бо в нас. одібрали паспорти й усіх вислали. Якби ми лишились, нас посадили б за ґрати. А вже як сидіти, то краще деінде, ніж у Німеччині.

Обер-комісар сухо засміявся.

— Ще б пак! А як же ви перейшли кордон без паспорта?

— На чеському кордоні тоді досить було звичайного посвідчення з місця проживання… їх у нас не відібрали. З таким посвідченням дозволялося перебувати в Чехословаччині три дні.

— А далі?

— Далі нам дали тримісячний дозвіл на проживання. Потім довелося виїхати.

— Ви давно вже в Австрії?

— Три місяці.

— Чому ви не з’явились одразу до поліції?

— Бо мене тоді негайно вислали б.

— Так-так… — Обер-комісар ляснув долонею по бильцю крісла. — Звідки ви все це так добре знаєте?

Керн, звісно, не зізнався, що він із батьками, потрапивши вперше до Австрії, зразу ж з’явився до поліції і що їх того ж таки дня ниш — ком випхали назад за кордон. А повернувшись, вони вже не пішли в поліцію.

Він тільки спитав:

— А хіба неправда?

— Ваше діло відповідати, а не питати, — грубо обірвав його писар.

— Де ж ваші батьки тепер? — спитав обер-комісар.

— Мати в Угорщині. їй там дозволили залишитись, бо вона угорка родом. Батька заарештували й вислали, коли мене не було в готелі. Де він зараз, я не знаю.

— Ваша професія?

— Я був студентом.

— Аз чого ви жили тут?

— У мене є трохи грошей.

— Скільки?

— При собі дванадцять шилінгів. Решта — в одних знайомих.

У Керна тільки й було тих дванадцять шилінгів; він заробив їх, торгуючи милом, парфумами та одеколоном. Та якби він зізнався в цьому, його могли б покарати ще й за недозволену торгівлю.

Обер-комісар підвівся і позіхнув.

— Усі?

— Ще один, — відповів писар.

— Певно, те ж саме. З великої хмари малий дощ. — Обер-комісар скоса зиркнув на офіцера. — Усі нелегальні іммігранти. На комуністичну підпільну організацію щось не схоже, еге ж? А від кого надійшла заява?

— Та від власника такої самої кошари, тільки з блощицями, — відповів писар. — Певно, з заздрості. Конкуренція.

Обер-комісар засміявся. Потім зауважив, що Керн іще тут.

— Одведіть його. Ви ж, юначе, знаєте, що за це дають? Два тижні арешту й вислання. — Він знову позіхнув. — Ну, гаразд, треба піти поснідати та пивця випити.

Керна відвели вже до іншої камери, меншої. Там було п’ятеро в’язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.

— Що, вперше в клітці, синку?

Керн кивнув.

— Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?

Керн кисло всміхнувся.

— Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.

— Це ще не тюрма, — зауважив його Штайнер. — Це тільки арешт. Тюрма ще