Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Обличчя Штайнбреннера стало невпізнанним. Він схопився за пістолет. Гребер підняв гвинтівку і вистрілив. Штайнбреннер похитнувся і впав. Він зітхнув, мов дитина. Пістолет випав з його руки. Гребер не відводив погляду від мертвого. «Це був самозахист», — промайнула думка. Над садом просвистів снаряд, Гребер отямився, підійшов до сараю, дістав із кишені ключа й відімкнув двері.

— Ідіть, — сказав він.

Росіяни мовчки дивилися на нього. Вони йому не вірили. Він відкинув гвинтівку вбік.

— Ідіть, ідіть! — повторив Гребер нетерпляче й показав, що в руках у нього нічого нема.

Молодий росіянин обережно ступив кілька кроків надвір. Гребер відвернувся. Він пішов туди, де лежав Штайнбреннер.

— Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував.

Потім думки раптом наринули на нього, випереджаючи одна одну. Так наче з гори зірвався камінь. Щось назавжди вирішилося в його житті. Він більше не відчував свого тіла. Він став ніби чимось нереальним. Він розумів, що повинен щось зробити, але заразом відчував, що спершу треба за щось міцно вхопитись, щоб його не змело. Голова йшла обертом. Він обережно пішов алеєю. Щось надзвичайно важливе чекало на нього, але він ніяк не міг ухопитися за нього, поки що не міг. Воно було ще надто далеке, надто нове й водночас до болю зрозуміле.

Він побачив росіян. Вони бігли гуртом, попригинавшись, жінки попереду. Старий озирнувся й побачив його. У руках у старого була гвинтівка. Він підняв її і прицілився. «Отже, це все-таки партизани», — промайнуло в Гребера. Він бачив перед собою чорний отвір дула, що ставав усе більшим і більшим. Йому хотілося голосно крикнути, швидко і голосно багато чого сказати…

Він не почув пострілу. Тільки раптом побачив перед очима траву, якусь рослину, напіврозтоптану, з червонуватими квітами й ніжними листочками; вони все росли, збільшувались — так уже було одного разу, але він не пам’ятав коли. Рослина погойдувалась і стояла зовсім самотня на тлі горизонту, що раптом став геть вузьким, — бо голова його впала в траву, — і тихо й природно ніс йому втіху, розраду і спокій; а рослина все росла, росла, аж поки заступила небо, і очі його заплющились.

ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО

ЧАСТИНА

ПЕРША

1

Керн підхопився з подушки й прислухався. Як усі гнані й цьковані, він умить прокинувся з темного, каламутного сну й уже був готовий до втечі. Застигнув всім своїм худеньким тілом у напружено-очіку-вальній позі, він сидів у ліжку й гарячково міркував, як вислизнути звідси, якщо поліція вже на сходах.

Кімната на п’ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.

Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.

Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:

— Що там?

Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.

Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім’ятій білизні Керна.

— Чуєш, ти? — просичав чоловік у ліжку. — Що там таке, я питаю!

Керн випростався.

— Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.

— Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!

— Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.

Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м’язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:

— А ти давно вже тут живеш?

— Два місяці.

— І за цей час була хоч раз облава?

Керн похитав головою.

— Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається — грім.

Він посвітив Кернові в обличчя.

— Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?

— Атож.

— Єзус Христус, цо сєн стало? — захрипів раптом зі свого кутка поляк.

Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.

— Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, — буркнув чоловік із ліхтариком. — Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.

— Цо?

— О, знову — чуєте? — Керн метнувся до ліжка. — Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!

Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.

— Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! — Він зірвав із бильця свій одяг. — Вихід знаєш? — обернувся до Керна.

— Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.

— Ну, гайда! — Чоловіку сорочці тихенько відчинив двері.

— Матка Боска! — харчав поляк.

— Цить! Гляди, нас не викажи! — Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.

— Ось тут нагору! — шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.

Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:

— Стій! Руки вгору!

Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.

— Кругом! — скомандував голос. — Стати до вікна!

Утікачі підкорились.

— Поглянь, що там в них у кишенях, — сказав поліцейський з револьвером.

Другий обшукав одяг, що лежав долі.

— Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.

— Паперів нема?

— Листи якісь чи що…

— А паспорти?

— Нема.

— Де ваші паспорти? — спитав поліцай з револьвером.

— У мене немає паспорта, — відповів Керн.

— Ну, звісно!

Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.

— А в тебе? Тебе що,