Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Командир роти знає, що робить. Він не стане мучити вас з доброго дива!

Новобранець кивнув. Він розглядав росіян, наче звірів у зоопарку.

— А це ж люди, — мовив Гребер.

— Так, росіяни.

— Добре, хай будуть росіяни. Візьми гвинтівку. Тримай її напоготові. Нехай жінки по черзі вийдуть надвір.

Гребер звелів через ґрати:

— Усім у лівий куток. Стара хай вийде. Потім вийдуть інші.

Старий росіянин щось сказав своїм. Вони послухались. Новобранець тримав гвинтівку напоготові. Стара підійшла. Гребер відчинив двері, випустив її і замкнув двері знову. Стара заплакала. Вона думала, що її розстріляють.

— Скажіть, що їй нічого не буде. Нехай справить нужду, — звернувся Гребер до старого росіянина.

Той переклав. Вона перестала плакати. Гребер із новобранцем завели її за ріг будинку, де вціліло дві стіни. Гребер почекав, доки вона вийшла звідти, і випустив молодицю. Та швидко, пружною ходою рушила вперед. З чоловіками було простіше. Він заводив їх за прибудову, не спускаючи з них очей. Молодий новобранець тримав гвинтівку напоготові, випнувши спідню губу, — втілення старанності й пильності. Він відвів останнього полоненого і замкнув за ним двері.

— Ну й хвилювався ж я! — зізнався він.

— Та ну? — Гребер відставив свою гвинтівку вбік. — Тепер можеш іти.

Він почекав, поки новобранець пішов. Тоді дістав свої сигарети і дав старому по одній на кожного. Запалив сірника й простягнув крізь ґрати. Усі закурили. Сигарети жевріли в напівтемряві й освітлювали обличчя. Гребер дивився на молоду росіянку і раптом відчув невимовну тугу за Елізабет.

— Ви добрий, — сказав старий, що спостерігав за поглядом Гре-бера, ламаною німецькою мовою і притиснув до ґрат обличчя. — Війну програно… для німців… Ви добра людина, — додав він тихо.

— Дурниці!

— Чому ні… нас випустити… і йти з нами?.. — Його зморшкувате обличчя на мить повернулося до молодої росіянки, потім назад. — Ходімо з нами… і Маруся… заховаємо… гарне місце… жити. Жити, — повторив він наполегливо.

Гребер похитав головою. «Це не вихід, — промайнуло в нього. — Ні, не вихід. Але де ж він?»

— Жити… не вмирати… лише полонений, — шепотів росіянин. — Ви теж — не вмирати, в нас добре… Ми не винні…

Це були прості слова. Гребер відвернувся. У м’яких сутінках вони звучали зовсім просто. «Мабуть, ці люди і справді не винуваті. У них не знайшли ніякої зброї, і вони зовсім не схожі на партизанів. В усякому разі, обоє старих. А що, коли я їх випущу? — подумав Гребер. — Цим я зроблю хоч що-небудь. Хоч що-небудь. Урятую кілька невинних людей. Але з ними я піти не можу. Туди — ні. Не можу йти до того, від чого хочу втекти». Він пішов між деревами й знову наткнувся на фонтан. На тлі неба берези тепер здавалися чорними. Гребер вернувся назад. Одна сигарета ще жевріла в глибині сараю. Обличчя старого біліло за ґратами.

— Жити… — сказав він. — У нас добре.

Гребер тицьнув у його широку долоню решту своїх сигарет. Потім дав йому трохи сірників.

— Беріть. Покурите вночі…

— Жити… Ви молодий… Війна для вас закінчиться… Ви добра людина… Ми не винні… Жити… Ви… Ми… Усі…

Голос у нього був глибокий, тихий. Він вимовляв слово «жити», як продавець на чорному ринку шепоче «масло», як повія шепоче «любов». Вкрадливо, настирливо, звабно й фальшиво. Наче життя можна купити. Гребер відчув, що цей голос терзає його.

— Замовкни! — гримнув він на старого. — Годі базікати, а то я негайно доповім. Тоді вам одразу кінець!

Він знову почав обхід. Фронт гримів дедалі сильніше. Засвітилися перші зорі. Він відчув себе раптом зовсім самотнім, йому захотілося знову лежати десь у бліндажі й слухати хропіння товаришів. Йому здавалося, що всі його покинули і він повинен сам щось вирішити.

Гребер ліг на соломі в альтанці й спробував заснути. «Можливо, їм пощастить утекти, — подумав він. — Так, щоб я не помітив». Ні, він знав, що це неможливо. Люди, які перебудовували сарай, потурбувалися про це.

Фронт гуркотів усе тривожніше. Серед ночі гули літаки. Стріляли кулемети. Потім долинули глухі вибухи бомб. Гребер прислухався.

Гуркіт наростав. «Хоч би вони якось утекли», — подумав він знову. Потім устав і підійшов до сараю. Там панувала тиша. Полонені, здавалося, спали. Але потім він невиразно розгледів обличчя старого і вернувся до альтанки.

Після півночі Гребер зрозумів, що на передовій точиться жорстокий бій. Важка артилерія стріляла далеко за лінію фронту. Снаряди падали дедалі ближче до села. Гребер знав, як слабо укріплені їхні позиції. Він подумки уявив собі етапи бою. Незабаром підуть в атаку танки. Земля вже дрижала від ураганного вогню. Гуркіт котився від обрію до обрію. Гребер уже ніби відчував його в кістках і знав, що скоро він докотиться й до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт, немов грозовий смерч, кружляє навколо нього й навколо невеличкої білої будівлі, в якій дрімає кілька росіян, так наче серед руйнування і смерті вони раптом стали осередком всього, що діється довкола, і все залежить від того, що станеться з ними.

Він ходив туди й сюди, підходив до сараю, вертався, намацував у кишені ключа, знов падав на солому і тільки перед ранком задрімав важким, неспокійним сном.

Коли Гребер прокинувся, ще тільки сіріло. На передовій творилося пекло. Снаряди вже вибухали над селом і позад нього. Він кинув погляд на сарай. Ґрати були цілі. Росіяни ворушилися за ними. Потім він побачив Штайнбреннера, який біг і кричав:

— Відступаємо! Росіяни прорвалися. Збір у селі. Швидше! Усе летить шкереберть! Збирай свої речі.

Штайнбреннер підбіг до нього.

— З цими ми швидко покінчимо.

Гребер відчув, яку нього закалатало серце.

— Де наказ? — запитав він.

— Наказ?! Чоловіче, якби тЯ побачив, що діється в селі, ти більше не вимагав би наказу. Хіба ти не чуєш, що вони наступають?

— Чую.

— Тобі нема про що розбалакувати. Швидше! Думаєш, ми потягнемо за собою оцю банду? Ми покінчимо з ними через ґрати!

Очі Штайнбреннера спалахували синім вогнем, ніздрі роздувалися. Він нервово обмацував кобуру.

— За них відповідаю я, — відповів Гребер. — Якщо в тебе немає наказу, то забирайся геть.

Штайнбреннер зареготав.

— Добре. Тоді поріши їх сам.

— Ні, — відказав Гребер.

— Комусь із нас доведеться ж це зробити. Ми не можемо тягнути їх за собою. Якщо в тебе слабкі нерви, йди геть звідси! Іди, я не забарюся.

— Ні, — повторив Гребер. — Ти їх не розстріляєш.

— Ні?! — Штайнбреннер звів на нього очі. — Ні?! — повторив він повільно. — Ти знаєш, що ти кажеш?

— Так. Я знаю.

— Ага,