Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.
Примучивши в’ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів’ях Ітиля і платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське гніздо – Саркел, іде походом на Ітиль, розгромлює військо кагана, не залишає сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гір, зупиняється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Візантією, з імператорами ромеїв.
У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь…
І жаль за Руського землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його – князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться навкруг?
3
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.
Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, – за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечніше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальні його синів. Багато літ княгиня пестила й виховувала онуків Ярополка й Олега, а потім, коли Святослав ішов на брань з хозарами, то віддав під її догляд і Володимира, якого Добриня виростив міцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немічна, стара, – нехай буде радісною її старість. Проте й Добриня так само не відходив від свого пестуна, жив у новому городі, біля княгині.
Якийсь час князь Святослав постояв біля матері, що сиділа в кріслі біля узголовників онуків. Набігавшись за день, вони зараз спали; в промінні світильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужі його плечі, груди.
Княгиня Ольга розуміла, що Святослав прийшов так пізно до неї недаремно, встала, погасила світильник у опочивальні онуків і пішла з Святославом до своєї світлиці.
– Щось трапилось, Святославе? – запитала вона, зайшовши до світлиці й сівши біля вікна, що виходило до Дніпра.
– Ні, мамо, – відповів він. – У полі й на Дніпрі тихо.
– Але ти неспокійний, Святославе. Що турбує тебе?
– Ти вгадала, мамо. У землі нашій тихо, але чую далеку брань і кров для Русі.
– Про що говориш, Святославе?!
– Про василіка грецького Калокіра, якого ти бачила в мене на обіді.
– А що з ним?
Князь Святослав розповів, як він після обіду поїхав з василіком на Дніпро, як Калокір захотів говорити з ним віч-на-віч і що він сказав йому на косі над Чорториєм…
– Щоб руси йшли на болгар? – здивувалась княгиня, вислухавши сина. – Щось непотребне замислив імператор…
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
– Ні, – сказав він матері, – імператор замислив потребне для себе. йдеться, матінко княгинє, до того, про що давно мріє Візантія та її імператори, – хочуть вони знищити Болгарію.
– О, – зітхнула княгиня Ольга, – вже хто-хто, а я добре знаю, про що мріють імператори римські! Але з Болгарією у них мир, там сидить і має дань з Візантії василіса Ірина. Навіщо імператорам сваритись з кесарем, а тим більше насилати на них нас, русів?
– Так було давно, – гірко якось посміхнувся князь Святослав, – ще тоді, коли ти була в Болгарії. Недавно василіса Ірина померла, Візантія вже не дає дані болгарам, а Никифор вигнав з свого палацу і велів бити болгарських послів, що приїхали по дань. Миру між Візантією й Болгарією тепер немає.
– То нехай імператор Никифор сам іде на Петра, він його випестив.
– О, – відповів на це Святослав, – імператор Никифор радо пішов би на Болгарію й поглинув її, але у нього самого в імперії дуже неспокійно. А, крім того, він знає, що за Болгарією стоїть і захистить її Русь.
– Нарешті я почула від тебе те, що хотіла, – сказала княгиня Ольга. – Єдина мова, єдина віра. Я знала, що бог не допустить тебе піти на болгар.
– Ні, матінко княгинє, – рішуче заперечив їй Святослав, – я мушу йти й піду на болгар.
Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед світлиці така, якою її колись пам’ятав Святослав, – розгнівана, горда, нестримна в гніві своїм.
– Войовничий язичнику! – крикнула вона. – Невже ти за п’ятнадцять кентинаріїв будеш губити тьму братів наших, християн болгар?
– Не за п’ятнадцять кентинаріїв піду я, – суворо відповів Святослав, – а за щастя, славу, честь Русі.
– То неправда, неправда, Святославе, – все не вгавала вона, – за золото ти ідеш, дані шукаєш, як і батько твій у Деревській землі…
Суворий і гнівний стояв і князь Святослав. Поважаючи старість матері, він мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокійно.
– Ти сказала, матінко княгинє, – почав він, – що я схожий на своїх батьків. То правда. Я такий, як вони. А хіба ти відмовляєшся від них, мамо? І знову ж – хіба батьки мої жили, боролись і помирали тільки за золото? І чи личить тобі, княгинє, так згадувати мужа свого, а
