Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

у їхні сміхи дивний звук без слів. І від утоми кожний з парків мовк; в кущах чувсь шепіт подувом цілющим, і сяяли вони у хутрі й плюші, їх пеньюари та шовкові рюші по гравію дзюрчали мов струмок. І всі сади за ними під шумок ісплетені, скрадаючись стократ, у весен у чужих у світлі гами, а з осені їх полум’я крізь брами й сучки іржаві, нібито майстрами укладені в химерні монограми, прикованими є до чорних ґрат. Оці сади, палац сліпить крізь них (мов блякле небо, що було чудовим), тягар картин із кожної стіни, зажура ув очах, із уст ні слова, чужий балам, готовий до відмови, терплячий, ніби гість, і мовчазний. «Тоді я подивився на палаци…»
Тоді я подивився на палаци; птахи красиві, тільки, мов сичі, гидкоголосі — годі прислухаться, розкішні й вище хочеться підняться, та не багаті багачі. Не як вожді отих племен пастуших ясної та затьмареної суші, де скрізь овечі врунисті отари пливуть, неначе світанкові хмари. Коли ж отаборились і накази вже відзвучали владно в ніч нову, душа немовби інша стала зразу, прокинувшись у мандрах наяву, — горбів верблюжих темні пасма разом гір обступили пишноту живу. І стад коров’ячих важезний дух ще десять днів наздоганяв ходу, дорогою не поступавсь вітрам. Як в домі, де весільний тарарам, багатим винам не втомитись литься, спливали теплим молоком ослиці. Й не як ті шейхи, що пустелям рідні, лягають спати на подертий килим, зате своїм улюбленим кобилам рубінів не жаліють в гриви срібні. І не як ті князі, що їм метал, який не пахне, мало не сміття, бо пахощі у горде їх життя несуть мигдаль, і амбра, і сандал. І не як Сходу білий государ, кому права даровано від Бога; але його не тішить щедрий дар, і він, сивини звісивши на ноги, журився, що в раю не має змоги годину хоч зазнати чар. Не як ті в гаванях торгових перші, що прагнули цю дійсність про запас парсунами своїми перевершить, щоб їх не знищив невблаганний час; й лишались в міста золотім плащі, мов аркуші, із білизною щік між сивих скронь, у сні завмерши… Тим багачам вдалось життя здолати — важке і тепле, в безмірі зника. Й дням багачів годиться проминати, а хто ж повернення їх буде ждати, якщо повернеш