Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

«Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих?…»
Чи знаєш, Боже, Ти про тих святих? Хоч келію навпомацки зачинять, то плач, то регіт часом долетить, у норах у земних лише й спочинок. І свічкою всяк дихав чоловік, гойдав лиш вогник у своїй норі, утратив і обличчя, і свій вік, як дім без вікон, у такій порі вже не вмирав, немовби вмер давно. Читали рідко, сохло все воно, неначебто мороз по книзі крався, і як з кісток у них звисали ряси, так зміст із слів звисав кудись на дно. Не розмовляли один з одним, ні, коли стрічались в чорних коридорах, торкаючись лише волоссям довгим, й ніхто не знав, сусід упав із ніг чи диба ще. Де в сяєві ікон лампадок світло від оливи диха, ченцям у златі врат ввижався вихід із саду золотого замість лиха, й дивились, повні недовіри, сон, і шелестіли бородами тихо. Життя їх, як тисячоліття мли, і світло й ніч у нім не розчинялись; мов хвилі, накотившися помалу, їх в материнське лоно принесли. І зібгані, як зародки, були, маленькі ручки, голови великі, не їли, мов земля, що їх облипла, для них зробилась їжею колись. І нині богомольців тисячі, що йдуть до них упасти на коліна. Вже триста літ лежать вони вночі, та їх тіла не піддаються тлінню. Підносячись, як свічка, морок вкруг тіла коптить, уже давно лежачі, прикриті рам’ям, сховані неначе, лиш понад чорні складки необачно здіймаються на грудях гори рук. О Ти, найстарший герцоге величний, чи Ти забув, чи визнав, що не личить їм похорон пристойний, без труни самі ж пірнали в глиб землі вони? Невже покійні примирились, звикли, що є нетлінним отакий посів? Оце і є мерців життя велике, що пережити має смерть часів? Цей план Твоє накреслило перо? І кожне з тіл, спотворених, калічних, і справді є посудина та вічна, аби Твою вливати в неї кров? «В царів земних стареча суть…»
В царів земних стареча суть, і спадкоємців треба край їм… Сини маленькими вмирають, хирляві дочки хижій зграї корону хвору віддають. Ту, світ скоривши залюбки, чернь розбива на копійки, вогнем їх простяга машині, що люта у