Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

Частина II: Книга про паломництво
«Хоча на волю з себе рветься всяк…»
Хоча на волю з себе рветься всяк, — як із в’язниці проситься: «Пусти!» — це диво, знаю, на усі світи — життя живеться будь-яке однак. Але ж його живе хтось? Речі з тих, що нібито не награний мотив у арфі став, як надвечірня мить? Чи вітерець, що хвилями шумить, чи гілка це, що знак подати може, чи квітка це, що трунок витче гожий, алеї довга постаріла нить? Тварини теплі, котрих не спинить, чи це птахи, що ввись здійнявся кожен? Але ж його живе хтось? Ти, мій Боже? «Самотня хата на краю села…»
Самотня хата на краю села, неначе хата світу на краю. Шлях творить повз село ходу свою, її не зупиня нічна імла. Село мале — всього лиш перехід між далей двох — з очікувань, страхіть не стежки, шляху спокуша хода. А той, кого взяла до мандрів хіть, можливо, десь в дорозі пропада. 19 вересня 1901 «Бува, під час вечері хтось стоїть…»
Бува, під час вечері хтось стоїть, а потім геть іде, і йде, і йде, його на сході десь там церква жде. І діти, мов мерця, зберуть в похід. А той, хто у своїм будинку вмер, лишився жити і в столі, і в склі, отож плестися дітям в світ тепер до церкви, де його пропав і слід. «Безумство — сторож…»
Безумство — сторож, адже — стереже. Усякої години, сміючись, немов ім’я знайшов для ночі вже і назива: сім, двадцять вісім, шість… Тремтить трикутник, що трима рука, бо зачепився той за край ріжка, в котрий навряд чи вдасться загусти, свою належить пісеньку вести. А дітям спочивати уві сні, який безумство стереже всю ніч. А ланцюгові пси здіймають ґвалт, тремтять, не покладаючись на нюх, коли повз них безумство проплива, й повернення бояться, як вогню.