Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Вони всі знають один одного, — сказав я. — І бик небезпечний, лише коли він сам-один, ну і коли їх двоє-троє.
— Як це «лише»? — сказав Білл. — По-моєму, вони небезпечні, скільки б їх не було.
— Бик ладен убивати, лише опинившись на самоті. Звісно, якби ти зараз увійшов у той загін, один із них міг би, побачивши тебе, відокремитися від гурту, цебто — стати небезпечним.
— Для мене це щось надто складне, — сказав Білл. — Будь ласка, Майкле, ніколи не відокремлюйте мене від гурту.
— Послухайте, — сказав Майкл. — То були справжні бойові бики, правда? Ви бачили, які в них роги?
— Атож, — сказала Брет. — Я раніше й гадки не мала, які вони.
— А ви бачили, як отой перший прохромив вола? — спитав Майкл. — Хто б міг подумати!
— Волам не позаздриш, — сказав Роберт Кон.
— Справді? — озвався Майкл. — А я гадав, що ви б хотіли бути волом, Роберте.
— Що ви хочете цим сказати, Майкле?
— У вола таке спокійне життя. Знай собі отирається коло биків і мовчить.
Ми всі зніяковіли. Вілл засміявся. Роберт Кон образився. Майкл провадив далі:
— Я гадав, що ви б хотіли стати волом. Вам би не треба було говорити. Ну, Роберте, скажіть же щось. Чого ви мовчите?
— Я вже сказав, Майкле. Хіба ви не пам'ятаєте? Про волів.
— Ет, цього замало. Скажіть щось смішне. Хіба ви не бачите, ми всі жартуємо.
— Облиш, Майкле. Ти п'яний, — сказала Брет.
— Я не п'яний. І говорю цілком серйозно. Чи довго ще Роберт Кон зображатиме із себе вола й отиратиметься коло Брет?
— Замовкни, Майкле. Май хоч трохи благородства.
— Чхав я на благородство. Та й хто його має, окрім биків? А правда, бики чудові? Вони вам сподобалися, Білле? А чого ви мовчите, Роберте? Чого набурмосилися, мов на похороні? Що з того, що Брет спала з вами? Вона спала з багатьма куди кращими за вас.
— Досить, — сказав Кон і підвівся. — Досить, Майкле.
— Ет, не сікайтесь і не вдавайте, що ви мене зараз ударите. Я не боюся. Скажіть мені, Роберте, чого ви волочитеся за Брет, мов той нещасний віл? Невже ви не бачите, що ви зайвий? Я от зразу відчуваю, коли я зайвий. Чому ви цього не відчуваєте? Ви приїхали до Сан-Себастьяна, куди вас ніхто не запрошував, і волочитеся за Брет, мов той нещасний віл. По-вашому, це пристойно?
— Замовкніть. Ви п'яні.
— Може, і п'яний. Але чому ви не п'яні? Чому ви ніколи не напиваєтеся, Роберте? Ви тинялися по Сан-Себастьяну, мов неприкаяний, бо жоден із наших знайомих не запрошував вас у гості. Чи можна їм за це дорікати? Скажіть, можна? Я вже й сам прохав їх за вас. Але вони не хотіли. Хто їм за це дорікне? Може, ви? Ну, скажіть, ви можете їм дорікнути?
— Ідіть ви знаєте куди!..
— Я їм не дорікаю. А ви можете їм дорікнути? Чого ви волочитеся за Брет? Де вас виховували? Як, по-вашому, я маю на це дивитися?
— Господи, хоча б про виховання помовчав, — озвалася Брет. — Можна подумати, що сам ти добре вихований.
— Ходімо, Роберте, — сказав Білл.
— Чого ви волочитеся за нею?
Білл підвівся й узяв Кона під руку
— Не йдіть, — сказав Майкл. — Роберт Кон хоче поставити нам пляшку.
Білл пішов з Коном. Обличчя в Кона було землисте. А Майкл не вгавав. Я мовчки сидів і слухав. Брет сердито кривилася.
— Ану, Майкле, — урвала вона його, — перестань клеїти дурня. Я цим не хочу сказати, що він не має рації,— обернулася вона до мене.
Майкл відразу заговорив спокійним тоном. Тепер це була розмова між друзями.
— Я зовсім не такий п'яний, як вам здається, — мовив він.
— Знаю, — сказала Брет.
— Ми всі під чаркою, — сказав я.
— Я казав тільки те, що думаю.
— Але так, що вуха в'януть, — засміялася Брет.
— Ні, він таки йолоп. Приїздить непроханий у Сан-Себастьян, і там — куди Брет, туди й він, і весь час пасе її очима. Хто ж таке витримає?
— Він справді поводився вкрай погано, — сказала Брет.
— Завваж, Брет заводила собі коханців і раніше. Вона від мене нічого не приховує. Вона давала мені листи цього Кона, але я не захотів їх читати.
— Ах, як благородно!
— Ні, ти слухай, Джейку. Брет мала коханців і раніше. Але — не євреїв, і жоден не ходив потім за нею назирці.
— Всі вони гарні хлопці,— сказала Брет. — Тільки навіщо все це пережовувати? Ми з Майклом розуміємо одне одного.
— Вона давала мені листи Роберта Кона. Але я не захотів їх читати.
— Любий, ти нічиїх листів не захотів би читати. Ти й моїх не читав би.
— Не можу читати листів, — сказав Майкл. — Смішно, правда?
— Ти взагалі не можеш читати.
— Ні. Тут ти помиляєшся. Я читаю дуже багато. Коли я вдома.
— Ти ще, може, й писати почнеш, — сказала Брет. — Ну, от що, Майкле. Візьми себе в руки. Хоч-не-хоч, тобі доведеться терпіти. Він тут, і нічого не вдієш. Не псуй нам усім фієсти.
— Тоді нехай поводиться пристойно.
— Він поводитиметься пристойно. Я скажу йому.
— Ні, скажи ти йому, Джейку. Скажи, нехай поводиться пристойно або забирається звідси.
— Чудово, — сказав я. — Краще й не придумаєш.
— Послухай, Брет. Скажи Джейкові, як Роберт називає тебе. Він такого ще не чув.
— Ні. Не хочу.
— Скажи. Ми ж усі друзі. Хіба ми не друзі, Джейку?
— Я Джейкові цього не скажу. Бо це надто безглуздо.
— Тоді я скажу.
— Перестань, Майкле. Не будь йолопом.
— Він називає її Цірцеєю, — сказав Майкл. — Мовляв, вона перетворює чоловіків на свиней. Влучно, га? Шкода все-таки, що я не письменник.
— А з нього вийшов би непоганий письменник, — сказала Брет. — Якби ти прочитав його листи!
— Знаю, — відповів я. — Він написав мені з Сан-Себастьяна.
— То не те, — сказала Брет. — Він може так написати, що луснеш зі сміху!
— А того листа вона мене примусила написати. Вона тоді прикидалася хворою.
— Не прикидалась, а справді була хвора.
— Ходімо, — сказав я. — Час уже вечеряти.
— А як мені бути з Коном? — спитав Майкл.
— Так, наче нічого не сталося.
— Можна й так, — погодився Майкл. — Мені це за іграшку.
— А якщо він почне щось, кажи, що ти був п'яний.
— Добре! Головне, мені вже й самому здається, що я був п'яний.
— То ходімо, — сказала Брет. — Ви заплатили вже за цю отруту? Я мушу перед вечерею прийняти ванну.
Ми перейшли площу. Вже посутеніло, й під аркадою довкола всієї площі засвітилися вікна кафе. Пройшовши під деревами доріжкою, посипаною рінню,